Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

class="calibre4">76. Прихований Клинок

 

Вони з’являться. Їхніх обітниць не відвернути. Шукай уцілілих за обставин, коли вціліти не мав би ніхто. Ця закономірність дасть ключ. З Діаграми, заключний фрагмент у нижньому північно-західному кутку: 3-й абзац

 

«Ти вбив її…»

Каладін не міг заснути.

Хоч і знав, що виспатися треба. Він лежав у темній кімнаті казарми, оточений її знайомим кам’яним нутром. На м’якій подушці й матраці — не гіршому ніж удома, в Гартстоуні.

З тіла немовби вичавили всі соки — як-от вичавлюють воду з одежі після прання. Каладін вижив у проваллях, благополучно доправив Шаллан додому, а тепер мав відпочити й одужати.

«Ти вбив її…»

Він звівся в положення сидячи й, відчувши запаморочення, зціпив зуби, доки те не минулося. Ногу під пов’язкою посіпувало. Тутешні лікарі свою справу знали — його батько був би вдоволений.

У таборі за стінами казарми стояла незвична тиша. Скупавши командира в потоці екзальтованої осанни, Четвертий міст разом із рештою команд, що мали переносити настили, долучився до військової експедиції. Лише дещиця його людей мала зостатися на місці, щоб охороняти короля.

Каладін сягнув рукою в темряву й навпомацки пошукав під стіною, аж доки не натрапив на списа, щоб, спершись на нього, підвестися з койки. Нога негайно спалахнула болем, але завдяки корі шестифутовика терпіти його було можна (хоч і зціпивши зуби). Від вогнемоху, що його пропонували лікарі, Каладін відмовився: його батько ненавидів цей препарат, який викликає залежність.

Капітан дошкутильгав до дверей і, відчинивши їх, вийшов під сонячне світло, а там із-під дашка долоні глянув на небо — поки безхмарне. Завтра наставало Ридання — найгірша пора — чотири безпросвітні тижні неперервного дощу, бо нинішнього, високосвітлого, року серед них навіть великобурі не буде. От горе.

Як же йому бракувало бурі всередині! Вона пробудила б його свідомість і розігнала б відчуття млявості.

— Гей, харизматику, — окликнув його Лопен, підвівшись від вогнища. — Тобі щось потрібно?

— Ходімо погляньмо, як виступатиме в похід наше військо.

— А хіба тобі можна ходити?

— Я в нормі, — сказав Каладін, насилу шкутильгаючи.

Лопен кинувся йому на допомогу й, узявши командира під руку, полегшив навантаження на ушкоджену ногу.

— Ґон, чом би тобі трішки не засяяти й не зцілити цю травму? — тихенько спитав гердазієць.

Капітан заздалегідь підготував пояснення — мовляв, не хоче, щоб його надто швидке одужання насторожило лікарів — але збрехати членові Четвертого мосту не зміг.

— Лопене, я втратив свій дар. Сил покинула мене, — тихо зізнався Каладін.

Субтильний гердазієць несподівано принишк, але зрештою запропонував:

— То, може, купи їй якийсь подарунок?

— Купити подарунок? Для спрен?

— Еге. Ну там… не знаю… гарну рослину або, мо’, нового капелюшка. Так, капелюшка. Він, певне, й коштуватиме недорого — адже Сил маленька. А якщо капелюшник заломить за нього, як за великий, то даси йому добрячого прочухана.

— Це найсміховинніша порада, яку мені тільки давали.

— Тоді натрися приправами й гордовито пройдися табором, виспівуючи рогоїдські колискові.

Каладін недовірливо глянув на гердазійця.

— Що-що?

— От бачиш? Тепер порада щодо капелюшка не найсміховинніша — тож варто спробувати. Жіноцтво полюбляє капелюшки. А в мене є кузина-капелюшниця — звертайся, коли раптом що. Хоча справжній капелюшок тобі, певне, ні до чого — хіба спрен капелюшка. А це вийде навіть дешевше.

— Лопене, такого дивака, як ти, ще пошукати треба.

— Ні, ґон, навіть не старайся — іншого такого не знайти.

Вони йшли табором, який, здавалося, збезлюднів. Буря забирай! Казарма за казармою стояли порожнем — ніде ані душі. Каладін ступав обережно, радіючи з Лопенової допомоги, але навіть із нею швидко виснажувався. Йому б не варто напружувати ушкоджену ногу. З глибин пам’яті спливли слова батька-хірурга: «У разі розриву м’язів, ногу перев’язують, бережуть від зараження й не дають пацієнтові навантажувати її, бо подальше ушкодження м’язової тканини цілком може залишити його кульгавим чи й гірше».

— Може, візьмемо паланкін? — спитав Лопен.

— То для жінок.

— А що поганого в жінках? У мене, харизматику, є родичі-жінки.

— Я ж не кажу, наче вони…

Командир змовк, забачивши широку усмішку Лопена. От буреклятий гердазієць! Як часто він навмисне вдавав тупість, мелючи дурниці? Ні, Каладін чув анекдоти, наче всі гердазійці — недоумки, але цей однорукий міг «одною правою» заткнути таких жартунів за пояс. Хоча водночас половина його власних дотепів була про те саме: одноплемінці вочевидь здавалися Лопенові особливо смішними.

З наближенням до плато мертва тиша поступилася місцем рокітливому гомону тисяч людей, скупчених на невеликій території. Каладін із Лопеном зрештою вибралися з рядів нескінченних казарм і вийшли на природну терасу просто над місцем зосередження сил, із якого виступали на Розколоті рівнини. Там зібралося багатотисячне військо — величезні колони списників, менші шеренги світлооких лучників та офіцери в начищених обладунках, які гарцювали на конях.

Каладін тихенько охнув.

— Що таке? — здивувався Лопен.

— Ось, де я завжди сподівався опинитися.

— Ти? Вже сьогодні?

— Я про свою алеткарську юність, — із несподіваним почуттям відказав капітан. — Саме так я уявляв собі воєнну славу.

У мріях він бачив не зелених рекрутів і горе-вояк, яких Амарам муштрував у Алеткарі, не тупе, нехай і спритне, бидло з армії Садеаса — ба навіть не Далінарові мобільні штурмові загони, задіяні у вилазках на плато…

…А ось це — військо, вишикуване в повному складі перед величним походом. Високо здійняті списи, майоріння знамен, сурмачі й барабанники, вістові у впізнаваних одностроях, писарки верхи на конях і навіть окреме каре королівських Душезаклиначів, прихованих від сторонніх очей за такими собі матер’яними ширмами, котрі несли на довгих жердинах.

Досі Каладін скуштував, що таке справжня війна. Битва — це не слава, а люди, які лежать на землі й волають в агонії, сплутані власними нутрощами. Це мостонавідники, яких посилають на стіну ворожих стріл, або паршенді, яких стинають із піснею на вустах.

Проте цієї миті він дозволив собі знову помріяти й не заважав своєму юнацькому «я» — яке все ще сиділо десь глибоко в ньому — насолодитися омріяним видовищем. Тож удавав, що ці солдати от-от вирушать не на безглузду бійню, а назустріч дивовижній пригоді.

— Гей, поглянь-но, а з ними таки виступить хтось іще, — сказав Лопен, показуючи пальцем.

Висновуючи з прапорів, до Далінара долучився лиш один великий князь, Ройон. Але там, куди показував гердазієць, широким і привільним шляхом, який тягнувся східною крайкою таборів, текло на північ і друге військо — правда, менше й гірше організоване. Тож на Холінів заклик відгукнувся ще бодай один великий князь.

— Ходімо пошукаємо Четвертий міст, — промовив Каладін. — Треба провести наших хлопців у похід.

***

— Себаріал? — здивовано спитав Далінар. — До нас долучаються сили Себаріала?

Ройон, сидячи в сідлі, щось буркнув собі під носа і потер одну об одну руки, наче йому закортіло помити їх. А потому промовив:

— Гадаю, нам варто радіти хоч такій підтримці.

—