Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Він помирає вже не перший рік.

А втім, король таки поквапився — тією мірою, якою міг — і вони продовжили путь. Дорогою той більше не спинявся коло солдатів, а тільки коротко махав рукою на отримувані привітання.

Зрештою Мралл завів його за пагорб, куди не долинали ні сморід із поля битви, ні гар від руїн. Над валкою протибуряних фургонів із самовпевненим оптимізмом майоріли знамена короля Я-Кеведу. Виставлені охоронці пропустили Тараванджіана всередину утвореного фургонами кола, а там і до найбільшого з транспортних засобів — цілої пересувної будівлі.

Вона належала великому князю Валамові… тепер королю… який кашляв у ліжку. Відколи Тараванджіан востаннє його бачив, той облисів, а щоки так позападали, що там могли б збиратися калюжі дощівки. В ногах недужого стояв, схиливши голову, Редін — Валамів син-бастард. А коли врахувати ще й трьох охоронців, то місця в опочивальні більше не залишалося, й правитель Харбранта зупинився в дверній проймі.

— Що, Тараванджіане, — сказав хворий і закашлявся в носовичок, на якому зосталися сліди крові, — прийшов по моє королівство, еге ж?

— Не розумію, що Ваша Величність має на увазі, — відказав новоприбулий.

— Тільки не треба святенництва, — гиркнув Валам. — Бо я його терпіти не можу — ні в жінках, ні в суперниках. Прародителю бур… Навіть не знаю, як вони з тобою вчинять. Я почасти навіть схильний думати, що ти не доживеш до кінця тижня.

Він махнув геть висхлою рукою, що губилася під рукавом, і охоронці впустили Тараванджіана до невеличкої спаленьки.

— Спритний хід, — промовив Валам. — Прислати їжу, цілителів… Я чув, наче солдати тебе люблять. А що б ти робив, якби одна зі сторін здобула рішучу перемогу?

— У мене з’явився б інший удячний союзник, — відказав Тараванджіан.

— Ти допомагав усім претендентам…

— Але найбільше — переможцеві, Ваша Величносте, — сказав король Харбранта. — Адже мертвому в пригоді не станеш.

Валам знову закашлявся — хрипко й надривно. Бастард підступив до батька, але той махнув йому відійти.

— Хто б міг подумати, — почав веденський король у проміжках між нападами ядухи, — що з усіх моїх дітей вцілієш тільки ти, бастарде? — І обернувся до відвідувача. — Виходить, Тараванджіане, ти законний претендент на мій престол. Певне, за материнською лінією? Що, покоління три тому твій предок узяв шлюб із нашою князівною?

— Я не вникав у такі речі.

— Ти чув, що я казав про святенництво?

— Ваша Величносте, ми обидва граємо ролі в цій п’єсі, — сказав Тараванджіан. — І я просто виголошую репліки, які мені написали.

— Облиш свої жіночі околяси, — промовив Валам і сплюнув осторонь кров. — Я знаю, що ти затіяв: тиждень-другий попіклуєшся про моїх підданців, а потім твої писарки «несподівано виявлять» твоє право на трон, і ти — за наполяганням мого буреклятого народу — неохоче зійдеш на нього, рятуючи королівство.

— Бачу, що вам прочитали п’єсу до кінця, — тихо відповів Тараванджіан.

— Вбивця прийде й по твоє життя.

— Цілком можливо.

Це була правда.

— Навіть не знаю, нащо я боровся за цей буреклятий трон, — сказав Валам. — Що ж, принаймні помру королем.

Він натужно, глибоко вдихнув і, здійнявши руку, нетерплячим жестом прикликав писарок, які скупчилися перед входом до спальні. Ті повитягували шиї, визираючи з-за спини короля Харбранта.

— Я роблю своїм наступником ось цього дурня, — оголосив Валам, махнувши на Тараванджіана. — Ха! А решта великих князів хай оближуться.

— Вони мертві, Ваша Величносте, — зауважив «наступник».

— Що, всі?

— Так.

— І навіть Боріар?

— І він.

— От тобі й маєш, — видобув Валам. — Байстрюк!

Тараванджіан спершу було подумав, що йшлося про когось із полеглих, але потім помітив, як той махає рукою своєму незаконному синові. Правитель Харбранта дав тому дорогу, й Редін, підступивши, опустився коло ліжка на одне коліно.

Валам завовтузився під ковдрами — знімав із пояса ножа, якого мав при боці. Бастард допоміг витягти його з піхов і незграбно взяв за руків’я.

Тараванджіан із цікавістю вдивлявся в Редіна. То це і є той безжальний кат, про якого він стільки читав? Цей схвильований, безпорадного вигляду чоловік?

— У серце, — наказав Валам.

— Батьку, ні… — опирався Редін.

— У бурекляте серце! — закричав Валам, забризкуючи постіль кров’ю. — Я не лежатиму пластом, щоб Тараванджіан тим часом умовляв моїх слуг отруїти мене. Ну ж бо, хлопче! Невже тобі не до снаги єдине, що…

Редін із такою силою ввігнав ножа батькові в груди, що Тараванджіан аж підскочив. А бастард, закінчивши, підвівся, відсалютував і пропхався до виходу.

Король востаннє хапнув повітря. Його очі оскліли.

— І владарюватиме ніч, бо вибір честі — життя…

Тараванджіан здійняв брову. Присмертне торохтіння? Зараз і тут? Буря забирай! А він саме не має змоги дослівно занотувати почуте. Доведеться запам’ятовувати.

Життя витікало з Валама, доки той не став просто плоттю. Коло ліжка з’явився, матеріалізувавшись з імли, Сколкозброєць і гупнув на дерев’яну підлогу фургона. Але ніхто по нього не потягнувся — й охоронці в опочивальні, й писарки за дверима однаково глянули на Тараванджіана й пали навколішки.

— А жорстокий це вчинок із Валамового боку, — мовив Мралл, киваючи на бастарда, який пропхався до дверей бурефургона, а звідти — під сонячне світло.

— Ще б пак, — погодився Тараванджіан і потягнувся до ножа, який, проштрикнувши ковдру та одяг, стирчав із монарших грудей. Але за кілька дюймів від руків’я завагався. — В офіційних хроніках цього бастарда наречуть батьковбивцею. Тож якщо він претендуватиме на престол, це створить для нього… труднощі — навіть серйозніші, ніж його незаконнонародженість. — Він відсмикнув пальці від руків’я. — Ви не залишите мене на якусь мить на самоті з небіжчиком? Я хочу проказати над королем заупокійну молитву.

Всі присутні, навіть Мралл, повиходили, зачинивши за собою дверцята, і Тараванджіан опустився на стілець коло трупа. Жодних молитов він проказувати не збирався, але зостатися на якусь мить на самоті таки хотів — щоб подумати.

Все спрацювало. Точно виконуючи інструкції Діаграми, він став королем Я-Кеведу — зробив перший і рішучий крок до об’єднання світу. Ґавілар-бо свого часу доводив, що інакше їм не вціліти.

Чи так принаймні прорікали видіння, що їх алетійський король повідав йому за шість років до цього, у ніч своєї загибелі. Ті візії явили Ґавіларові Всемогутнього — тепер також небіжчика — й бурю, яка насувається.

«Об’єднай їх».

— Я стараюся щосили, Ґавіларе, — шепнув Тараванджіан. — Мені щиро шкода, що я маю вбити твого брата.

Це вбивство стане вже не першим гріхом у нього на совісті — ні на шквал, ні на легкий вітерець.

І він знову пожалкував, що цього дня не в ударі — бо тоді не почувався б таким винуватим.

ЧАСТИНА П’ЯТА. ВІТРИ ПОЛУМ’ЯНІ

КАЛАДІН • ШАЛЛАН • ДАЛІНАР • АДОЛІН • ДОТЕПНИК