Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

поранених кудись відступили — зосталися тільки він і Сет. Ці його очі, цей тембр його голосу, цей загрозливий тон. Що…

«Він сказав це з почуттям, — збагнув монарх. — В останньому реченні бриніла пристрасть». Воно пролунало як благання — так, наче шинові перехопило горло.

Цей чоловік збожеволів. Сет-син-сина-Валлано — найгрізніша зброя на всьому Рошарі — вийшов із ладу.

Буря забирай! Ну чому це не сталося в один із тих днів, коли Тараванджіан був у ліпшій формі?

— З чого ти взяв? — спитав він.

Тараванджіан мав виграти час, щоб його неквапливий розум устиг осмислити всі нюанси почутого. А сам виставив перед себе Присяжний камінь убивці, неначе той міг відганяти напасті — мов охоронний ґліф у руках забобонної жінки.

— Я бився з ним, — відповів Сет. — Це він оборонив Холіна.

— Он як, — кинув король, доки його мозок гарячково працював.

Сета прогнали з Шиновару й оголосили Заблудлим за якісь слова, пов’язані з поверненням Спустошувачів. А раптом він довідався, що весь цей час мав рацію — і що тоді?

«З ним?»

— Ти бився з Приборкувачем сплесків? — утрутилася Адротаґія, перезирнувшись із королем.

— Так, — підтвердив шин. — З алетійцем, який заряджався Світлом і зцілив собі поранену Зброєю руку. Він… Променистий…

Це напруження у його голосі не віщувало нічого доброго. Король глянув на Сетові п’ястки, що знов і знов стискалися в кулаки, наче серця, які б’ються.

— Ні-ні, — промовив Тараванджіан. — Я тільки нещодавно дізнався. Так, тепер усе сходиться. Один із Клинків честі зник.

Сет закліпав очима, немовби повертаючись до реальності, й зосередив погляд на співрозмовникові.

— Так, — підтвердив король. — Щоправда, натяками, бо твій народ потайний — але так… Значить, ідеться про один із тих двох, які уможливлюють Регенерацію — і він у Холіна.

Сет — здавалося, несвідомо — почав розгойдуватися взад-уперед, але навіть у цих його рухах усе одно прозирала грація воїна. «А бодай йому буря!»

— Той, із ким я бився, не приклика́в Сколкозбройця, — заперечив шин.

— Але використовував Буресвітло, — стояв на своєму король.

— Так.

— А отже, в нього є Клинок честі.

— Я…

— Це єдине пояснення.

— Гм… — Сетів голос став жорсткіший. — Так, єдине пояснення. Я вб’ю його й поверну Клинок.

— Ні, — твердо промовив Тараванджіан. — Повертайся до Далінара Холіна й виконай те, що тобі доручили. А того алетійця не чіпай — завдай удару, коли його не буде на місці.

— Але…

— У мене твій Присяжний камінь, — жорстко нагадав король. — Ти що, ставиш під сумнів мої накази?

Сет перестав гойдатися й глянув тому у вічі.

— Я Заблудлий і чиню, як велить мій господар, не питаючи жодних пояснень.

— Чоловіка з Клинком честі не чіпати, — повторив король. — А Далінара — вбити.

— Буде зроблено.

Сет розвернувся й пішов геть, а королю так і кортіло прокричати йому вслід додаткові інструкції: «Залишайся непоміченим! І ніколи більше не підходь до мене на людях!»

Але він натомість осів долі просто на дорозі й, утративши самовладання, затремтів, заохав і вкрився потом, що стікав із чола.

— Прародителю бур, — видобула Адротаґія, опускаючись на землю поруч нього. — А я гадала, ми покійники.

Слуги принесли Тараванджіанові стільця, а Мралл перепросив за його поведінку: «Король убитий горем — адже загинуло стільки людей. Ви ж розумієте, що він уже старий. Та ще й такий небайдужий…»

Тараванджіан глибоко дихав, силкуючись угамуватися, і, глянувши на Адротаґію — та сиділа в центрі кола зі слуг і солдатів, що всі до єдиного були членами Діаграми, — тихенько спитав:

— Хто він? Хто цей Приборкувач сплесків?

— Може, підопічна Ясни, — припустила жінка.

Поява підопічної на Розколотих рівнинах сполошила Діаграму й породила припущення, наче вона отримала підготовку — коли не від Ясни, то від покійного брата.

— Ні, — заперечив Тараванджіан. — Йдеться про чоловіка. Когось із Холінової родини? — Він на якусь часинку замислився. — Нам потрібен текст Діаграми.

Книга залишилася на кораблі, тож Адротаґія вирушила по неї. Наразі все інше втратило сенс — хоч відвідування вцілілих солдатів, хоч важливіші зустрічі з веденськими лідерами. Діаграма розхо́дилася з реальністю, а отже вони забрели на небезпечну територію.

Адротаґія повернулася з текстом і з буревартівниками, які просто серед дороги нап’яли над монархом намет, що спричинило нову порцію вибачень: «Короля напекло сонце. Він має відпочити і спалити охоронні ґліфи Всемогутньому, який уберіг ваш народ. Тараванджіанові небайдуже, тоді як ваші власні світлоокі посилають вас на забій…»

А король при світлі сфер тим часом рився у фоліанті, вчитуючись у переклади власних слів, записаних мовою, що її він сам вигадав, а потім забув. Відповіді. Він мав знайти відповіді.

— Адро, я коли-небудь розповідав тобі, що попросив? — шепнув Тараванджіан, читаючи.

— Так.

Але той майже не слухав.

— Снаги, — прошепотів король, перегорнувши сторінку. — Снаги відвернути те, що насувається. Снаги врятувати людство.

А сам шукав. Того дня він був не в ударі, але читав і перечитував ці записи багато днів — знов і знов. Вони були йому добре знайомі.

І мали містити відповіді — неодмінно мали. Нині Тараванджіан шанував лише одного-єдиного бога — самого себе, яким був того дня.

«Ось воно».

Він знайшов потрібне місце на репродукції одного з кутків своєї кімнати — речення бісерним почерком, які через брак місця були записані одне поверх одного. У тодішньому стані чистої геніальності розібрати, де яке, здавалося легко, але вченим знадобилися роки й роки, щоб скласти сказане докупи.

«Вони з’являться. Їхніх обітниць не відвернути. Шукай уцілілих за обставин, коли вціліти не мав би ніхто. Ця закономірність дасть ключ».

— Мостонавідники, — прошепотів король.

— Що? — не зрозуміла Адротаґія.

Тараванджіан, закліпавши, підвів на неї затуманені очі.

— Далінарові мостонавідники, які дісталися йому від Садеаса. Ти читала донесення про їхній порятунок?

— Я не думала, що це важливо — просто чергове змагання за владу між Садеасом і Далінаром.

— Ні, тут криється щось більше. — Вони вціліли. Тараванджіан підвівся. — Розконсервуй усіх агентів-алетійців і відправ кожного з них на Рівнини. Про мостонавідника — улюбленця вітрів, — котрий не раз якимось дивом виживав, обов’язково мав піти поголос. Він може поки до пуття не розуміти, що робить, але тут ідеться про зв’язок зі спреном та обітницю — принаймні Перший ідеал.

— І що, коли ми його знайдемо? — спитала жінка.

— За всяку ціну не підпустимо його до Сета. — Тараванджіан віддав їй Діаграму. — Від цього залежить наше життя. Бо Сет — це звір, який перегризає власну лапу, щоб вирватися з пастки. І якщо він таки звільниться…

Адротаґія кивнула й рушила зробити, як велено, але, дійшовши до полога намету, спинилася.

— Нам, бува, доведеться переглянути методи для визначення твого розумового рівня. Бо побачене впродовж останньої години змушує мене сумніватися, чи справді твій сьогоднішній інтелект можна вважати посереднім.

— Така оцінка недалека від істини, — заперечив король. — Ти просто недооцінюєш пересічну людину.

А до того ж, маючи справу з Діаграмою, він міг не пам’ятати, що й чому писав — але в свідомості подекуди лунали відгомони.

Жінка вийшла, даючи дорогу Мраллові, який саме заходив.

— Ваша Величносте, — сказав тайлен, —