Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Хоча подекуди не відступати від свого бувало складно — а надто стикаючись із наслідками власних дій.

Вони дійшли до поля битви.

Коли спалахнула пожежа, бої, мабуть, здебільшого перемістилися за Веденар, але не вщухли навіть після спалення столиці. Сім фракцій. Діаграма прогнозувала, що їх буде шість. Але хіба це важливо?

Коли вони проходили повз трупи й напівтрупи, солдат подав Його Величності напахчену хустинку — затулити носа. Кров і дим. Допоки все закінчиться, він добре знатиме ці запахи.

Між убитих, шукаючи ще живих, порпалися люди в цеглисто-жовтогарячому — цей колір став синонімом цілительства на всьому Сході. Поле бою цяткували намети з Тараванджіановим знаменом — таким собі «кадуцеєм». Його цілителі з’явилися ще до початку битви й негайно взялися допомагати пораненим.

Коли всіяні полеглими поля зосталися позаду, з їхніх крайок почали підводитися напівпритомні солдати-ведени з туманом в очах. І вітати Його Величність вигуками «ура».

— Премудра Палі! — видобула Адротаґія, забачивши таку картину. — Повірити не можу.

Солдатами, які сиділи групками коло своїх знамен, займалися Тараванджіанові лікарі, водоноси й розрадники. Хоч цілі, хоч поранені — хто міг — однаково вставали привітати короля Харбранта.

— У Діаграмі було сказано, що так і станеться, — промовив він.

— А я вважала, що це помилка, — відказала Адротаґія, хитаючи головою.

— Вони розуміють, що в сьогоднішній битві перемогу здобули тільки ми, — сказав Мралл. — Наші цілителі, які заслужили повагу кожної зі сторін. Наші розрадники, які допомогли приреченим піти з життя. Їхні вельможі принесли їм тільки горе, а ви — життя та надію.

— Я приніс їм смерть, — прошепотів король.

Це він, за велінням Діаграми, розпорядився вбити їхнього монарха, а також декого з великих князів і тим підштовхнув різні фракції до війни між собою. Це він поставив їхнє королівство на коліна.

А вони вітали його радісними вигуками. Тараванджіан примусив себе спинитися коло одної групи солдатів, щоб розпитати їх про здоров’я й поглянути, чи не можна їм чимось допомогти. Йому було важливо справляти враження співчутливого чоловіка. В Діаграмі про це мовилося як про повсякденну річ — сухо й казенно — немовби співчутливість вимірювали мензуркою, наче кров.

Він спинився й коло другого гурту солдатів, а тоді коло третього. Багато з них підходили до нього й, беручи за лікоть чи за мантію, витирали сльози радості та вдячності. А втім, поміж вояків-веденів куди більше було тих, хто, впавши в психічний ступор, залишався сидіти в наметі, безтямно витріщаючись на всіяні полеглими поля.

— А як щодо Запалу? — шепнув король до Адротаґії, коли вони відійшли від останнього гурту солдатів. — Їхня столиця палала, а вони цілу ніч билися — тож без Запалу не обійшлося.

— Так, згодна, — відказала та. — І це дає нам іще один пункт для подальшого відліку. Тутешній Запал принаймні не слабший, ніж алеткарський — а може, й сильніший. Я поговорю з нашими вченими. Хтозна, чи не допоможе це засікти Нерґаула?

— Тільки не варто виділяти на це забагато сил, — сказав Тараванджіан, підходячи до ще одної групи солдатів-веденів. — Бо я навіть не певен, що робити в разі його виявлення. — Щоб зарадити правічному недоброму спренові, йому бракувало ресурсів — принаймні наявних. — Я б радше з’ясував, куди прямує Мелех.

Залишалося сподіватися, що останній не має наміру знову заснути. Бо присмертне торохтіння й досі було найліпшим способом доповнювати Діаграму.

Проте одної відповіді король так і не зумів домогтися — тієї, за яку віддав би майже будь-що.

Чи вистачить усього цього?

Тараванджіан підійшов до солдатів і напустив на себе вигляд добродушного стариганя. Не бозна-якого розумного, зате небайдужого й готового допомогти. Власне, щоб домогтися потрібного враження, сьогодні йому майже не треба було кривити душею, тож він намагався вдавати самого себе, але трішки тупішого. Люди приймали його пересічність, і в такому стані йому не доводилося вдавати співчуття аж так натужно, як у дні гострішого розуму.

Благословення інтелектом і прокляття співчутливістю до страждань, яких сам і завдав, — ці якості наростали обернено пропорційно. Чому він не міг бути розумним і чулим водночас? Навряд чи мізковитість і душевність були пов’язані так само, як у нього, в кожного з людей. Мотиви, що стояли за благодіяннями й прокляттями Охоронниці ночі, були незбагненні.

Тараванджіан проходив крізь солдатську масу й чув, як вояки благають більшої розради й наркотичних препаратів, що полегшували біль. Вислуховував їхні подяки. Ці люди побували в бою, який, здавалося, так і не виявив переможця, й потребували чогось, за що можна триматися. А король Харбранта, як вони гадали, зберігав нейтралітет. Легкість, із якою ці солдати розкривали йому душу, шокувала.

Він підійшов до наступного в шерензі вояка. Той був у плащі й притискав до грудей передпліччя — вочевидь зламане. Тараванджіан зазирнув у його затінені каптуром очі.

І впізнав у ньому Сета-сина-сина-Валлано.

В першу мить монарха охопила нестримна паніка.

— Нам треба поговорити, — сказав шин.

Тараванджіан схопив убивцю за плече й потягнув його осторонь від юрби солдатів-веденів, а другою рукою намацав у кишені Присяжний камінь, який завше носив при собі, й витягнув перевірити, що з ним. Ні, справжній, не дублікат. От Геєна! А він, забачивши Сета, вже запідозрив, що його обійшли — поцупили камінь і підіслали шина покінчити з ним.

Той, не опираючись, ішов за господарем. Що це він допіру сказав? «Що вам треба поговорити, дурню, — нагадав собі подумки король. — Якби він прийшов по твоє життя, ти був би небіжчик».

А Сета, бува, не помітили? Бо що скажуть люди, побачивши, як правитель Харбранта має справу з голомозим шином? Для поголосок вистачало й меншого. Якщо хтось бодай запідозрить, що він пов’язаний із сумнозвісним Убивцею в білому…

Одразу зауваживши, що щось пішло не так, Мралл загукав до охоронців відтіснити вояків-веденів від Тараванджіана, а Адротаґія — яка сиділа неподалік і, схрестивши руки на грудях, спостерігала, що відбувається, притупуючи ногою — зірвалася з місця й підлетіла до короля. Придивившись до обличчя під каптуром, вона охнула й побіліла з лиця.

— Як ти смієш заявлятися сюди? — півголосом спитав у Сета Тараванджіан, зберігаючи безтурботність пози й виразу на обличчі.

Нехай сьогодні він і не хапав зірок із неба, але так само залишався королем, якого з дитинства навчали придворних манер — зокрема й умінню не втрачати самовладання.

— З’явилася проблема, — беземоційним тоном відказав шин із-під каптура.

Розмова з цієї істотою скидалася на балачку з якимось мерцем.

— Чому ти так і не вбив Далінара Холіна? — зажадала пояснення Адротаґія — тихо, але наполегливо. — Нам відомо, що ти втік. Тож повертайся й доведи цю справу до кінця!

Сет не вдостоїв її відповіддю, позаяк його Присяжний камінь був не в неї. Але оті його воістину порожні очі, здавалося, таки зауважили жінку.

От Геєна! Про всяк випадок, якщо цей шин раптом надумається обернути зброю проти Тараванджіана — а Діаграма не виключала такої можливості — він мав не знати Адротаґію в обличчя й не здогадуватися про її існування.

— Холін має Приборкувача сплесків, — сказав Сет.

А, то шин довідався про Ясну. Так він, Тараванджіан, і знав, що та інсценувала свою смерть! От Геєна!

Над полем бою немовби повисла тиша. Для короля стогони