Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

добрі наміри по Біскових дебрицях. Одною рукою вона тримала хусточку біля очей, друга не відпускала руку Павлини, і, вся в чорному, ніби щойно з похорону, вона погойдувалася тулубом в такт якомусь внутрішньому: нарешті, нарешті, нарешті, так, так, так… Тепер його обіймуть і Витошинські, і Кобринські, і Волинські та Кантемири, і Дияконовичі (на знак недавньої любові з Юличкою) та Левицькі… Тепер він як цап на кілочку, аж тепер йому скрутять роги, вправлять мізки. Усі Різдвяні церкви Христові повстануть, коли завихторить дурити світ цій красній панні, й Дашкевичка ще раз наблизила очі до Павлининого обличчя, на довгу мить примкнула повіки і щось нечутно промовила, що могло означати й благословення матері. Обличчя Дашкевички мовби запеклося певністю: все у мене вмре, та голова лишиться, цю Довбушеву зухвалість з нього виб’ють.

Юрій дав їм можливість "надихатись попівським сопухом", сам же очистив для частування "трибунал", приніс з пивниці бочівку тернівки й вудженої дичини, позичив у Верховика коровай житнього хліба, Меланія зав’язала йому в хустку дві тарілки холодцю, бери, Юрчику, я це до Зелених свят двох півнів зарізала, щоб і тому, в Бісковому лісі, лишилося. До холодцю втер свіжого хрону з присівку, вибрав квашених огірків і маринованої сливи, засмажив яєчню — прошу, попадята, до солоного столу поета в першому поколінні. Атож, кіт поїв кошенят, а кішка думає, що собака. Але в нас усе без трупів і примар, самі переконуйтесь, що ми не салогуби з гусячих перин. Наше гасло — повстаньте, гнані кобзарі! Я вже вам про це сказав. Запрошую в наш зруйнований руський рід, він барвінкове зерня світу.

Олександр лишив Павлину причепуритися на половині Дашкевички. Оглянувши з порога наготовлені закуски і питво, почухав п’ятірнею за вухом.

— Православна консисторія доручила мені виголосити проповідь у Сторонці. Завтра, після обходу зі святими дарами. Запрошено, крім мене, священиків з Дихтинця і Дов-гопілля, післязавтра відправа в тому ж складі в їхніх селах, а в мої Розтоки приїдуть семінаристи з Чернівців. Що б ти мені дорадив сказати помимо баєчки про Каїна й Авеля?

Федькович розсміявся:

— Щось би таке про гуцулів-опришків:

І до мечів своїх ясних

Простягнули руки,

І віддадуть кару в кару

І муки за муки.

І подеруть на онучі

Ті ваші соболі,

І посадять на престолі

Не вовка, а волю.

Волянський, сміючись, похитав головою.

— Ой Федьковичу, Федьковичу! Занапастив я, здається, нашу Павлину, узяв гріх на душу, розбив дівчині дзеркало.

— Вернешся з чистилища й відмолиш гріх у підніжжях повалених вівтарів.

— Ти невиправний, брате. Тоді наливай, поки дівка стрічки в косу вплітає. Мама до нас не вийде, каже, що нездужає. Наливай, враже сниво! Наливай…

І з того, як Павлина зайшла до світлиці, і з того, як сіла в куток на ослін і відсторонено втупилась у переплетені пальці, Юрій зрозумів змову, навіть зраду. Вже матінка проконсультувала наречену, як з ним поводитись, як тримати віжки, смикати за вудила. Навіть Олександр відчув переміну в настрої Павлини.

— Що ти підсунув оці наперсточки, Юрію. — І, відштовхнувши келишок, прогарчав: — Є в цьому домі хоча б гільзяна кварта? Якою пшоно міряють?

Юрій приніс з комірки угорські бронзові пугарики.

— Ну ось, — посміхнувся Олександр. — На гривну злота, на діжу дукатів. Після такого, — підняв до носа пугарика, — підемо на ліктях в капеверуш.

І всім налив слив’янки, розглянувся по світлиці, мовби питаючи: "А де я вас спати покладу?" Та чогось всміхнувся, махом випив і наліг на дичину. "Мати б отаке здоров’я", — подумав Федькович. А ця зчужіла панна! Амазонський тропік і вовча яма на зломах. Щось серйозне їй сказала матінка, що не вертаються води. Ну що ж, коли кохана так щиро сприймає чужі застороги, на життя не сподівайся. Охопила вже її нудьга знебулості, здається, ми прийшли на край усіх надій, як улеглі сніги по узворах. Щоб ти вже до образів засміялась, дорога нене, коли так звично тобі все знищувати перед рідним сином! Мабуть, нема нічого жорстокішого за ненависть, що виникає між кревними. Вона, як рінець у гірському потоці, заносить серце, замулює, чикрижить хребцями недовіри в семизлуках і скутах нерозминань. Гай-гай, нене!..

Він ніколи не п’янів. Неуважно слухав текст Олександрової проповіді, спрямованої в тьмисту далеч віків, і думав, чому Нойбауер обмежився одною-єдиною цитатою з неофіційної Бісмаркової бесіди з якимсь латиноамериканським послом — без посилань на джерела і коментарів. Хитрюга — "блискучий німець". Він кинув репліку Бісмарка на здогади читачів. Але виникав сумнів, що слова ці Бісмаркові не належать, що це якийсь шкідливий підкоп під канцлера.

— Ти бачив Бісмарків аншлаг у газеті Нойбауера? — запитав Олександра.

— Так. Це по-німецьки вбивчий випад проти нової імперії. Ні слова за, ні слова проти, думайте, панове, що хочете, але знайте, що нова Німеччина планує походи і на схід, і на захід.

Бісмарк — це війна… Банальний висновок зробила Європа. Бісмарк, подумав Федькович, — перманентна трагедія усіх народів Європи в недосяжних майбутностях. Поки що це два мужики, а три партії, та незабаром усе причавить маршава навала пажерливих молодців з кривавими ощепами і на випнях Європи засвітяться ліхтарі небуття для нині існуючих племен. А тим часом незрушною позою вбивають дракона. Бути мені з німцями, щоб врятувати свій народ? Стати нам німцями?..

Він зітхнув, і Павлина, зрозумівши це по-своєму, сіла біля нього. Він обняв її за плечі і зазирнув у вічі.

— Не наливай більше Олександрові, — тихо мовила Павлина.

— Чому?.. Це його особиста справа.

— Він отак засидиться до ранку і стане ганчіркою.

— А мені можна?

— О, тобі можна! — вона притулилась щокою до його щоки. — Ти кремінь. І це твоя особиста справа, хоч Дашкевичка просила оберігати тебе від пиятик з Олександром.

— Тільки з ним?

— Не тільки з ним…

— А з ким іще?

— З гуцулами… В корчмах…

— Візьмеш мене на ланцюг?

— Ніколи в світі, Юре. Тебе можна вбити, а поневолити несила нікому. Не бійся, я тебе на вужівку не припну. Але мене ті напучення чогось дуже засмутили. Мені тебе раптом так шкода стало… мій яворе під вітрами!..

— Дякую, Павлинко.

— Вона хотіла б бути з тобою суворою, як з пустотливим хлопчаком.

— Вона і валянком не посоромилась би зробити. А тоді б намочила і скликала дивитися: пірне чи буде жити? Жорстока, немічна старість.

Олександр дрімав, відкинувшись на спинку ослона. Павлина кивнула на нього і осміхнулась:

— От забавник… І так щоднини: то любомудрствує, то западає в нетяму, ви, чемні парафіяни, майтеся гараздом, а мені віддайте моє можне. Легко так жити. —