Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Вона скинула на Юрія очима. — Але весь його розум у тому, що на щирість ніхто ще не прожив. Каже: люди живуть "на силу". А лиш відчують за тобою слабину — відсахнуться, як від прокази. Каже: і ти, Павлинко, зрадиш мене на людські киви, коли занеможу.

— Ви що там зажили назад, молодята? — раптом потягнувся Олександр. — Ти що розбріхуєш, Павлинко? Знайшли собі дерево спокуси. Ану за пугарики та чогось вже нами спів’яного на додачу. Тільки, Юрику, я прошу пісні без розлуки. Пий і бери гітару, досить вам зводи водити та переколи орати. Не забувайте, що роки терзань ростуть з людським віком, треба жити, забувши успадковані гріхи. Чого нас принижує ваше щастя? Чому ви від когось ніби залежні?

— Ні, ні, хлопці, — заперечила Павлина. — Там хвора жінка, даруйте нам цю ніч без пісень.

— Ну що ж! Не будемо їм душі ламати, Юрику? — Але напівжартома-напівіронічно додав: — А я думав, що колесо за колесом не потягне.

— Та ні, — мовби виправдовувалась Павлина. — Я розумію, що таке старечі капризи і що таке недуга.

— А ти завважив, Юрику, що я заручив тебе з нареченою поета? — Олександр, сміючись, підступив до них і церемонно поцілував Павлині руку. — Вона сказала цілком поетично: подаруйте нам ніч без пісень. Якого легеня це не зворушить?

— Якщо в нього все на місці, — додав Федькович, прищуривши на попівну око.

— Ви рівня з усіх поглядів, молодята.

— Ще й славетна, — розсміявся Юрій. — Хоч кажуть, що честолюбство притаманне кволим людям, ми досягли висот, слава Богу, не думаючи про байронівську смерть.

— Браво, Юрику. Налий нам з цієї нагоди… Поки живі ми в наших помислах. "Налий" — найважливіша прикмета нашого духу.

— Піднімеченого духу, — докинув, сміючись, Федькович.

— Геть, німці! Геть, ляхи!

– І геть, їхні повірники!

— Фальшиві ерудити і правдиві ляжні.

— Ти з нами, Павлинко?

— Так. За вас!

— Тільки жаль, що ця ніч промине без пісень. А згадайте:

Wo man singt, da lass dich grötlich wieder:

Böse Menschen haben keine Lieder[167].

— А я знову додам, — підняв руку Федькович, — коли нема діянь народних, нема й пісень.

Олександр збив на жарт.

— Сьогодні на цьому пюпітрі, — показав на "трибунал", — Господь заповів вам діяння без пісень, молодята. А я де сплю? В конюшні?

— У хатчині для слуг. Ти ж слуга Божий.

— Лиш не зачніть сьогодні гуцуленя, бо Господь мені це не простить. То дозвольте мені в лігво для слуг? Завтра в мене меса весни.

Отець Ганицький ще раз облагодіяв многостраждальну Дашкевичку: обідню трапезу влаштували в її домі. Тонкогубі церковні сестриці в один мент позносили столи, ослони, килими, з’явилася гора полив’яних мисок, ви шикувано ложки з виделками, поставці, заросені, погрібної прохолоди графини з вишнівками, слив’янкою, порічковою наливкою і ще якимись цукристими та медовими трунками.

Столи аж вгиналися від наїдків: з низьких довбаних ночов для розчини на пампушки звисали півметрові смажені пструги, на бронзових підносах — пропечені до рожевого поросята із спіралями закручених хвостиків, вуджена, причасничена баранина, дзбанятка з хроновим соусом на сметані, лискучі житні паляниці, уквітчані китицями калини, галуззям мирту і веретенами воскових свічок… Мобільності богобоязливих сторончан могло б позаздрити Бісмаркове оточення, ба й церемоніальні служби цісарських двірців.

Гостину влаштували просто неба, на високому муравистому березі Путилівки. Павлина метушилася між молодицями на правах господині, до неї зверталися за порадою, то губили, то розшукували, то переймали з рук вилежані лляні скатерки чи вазонята мушкателі. Юрій не вписувався у цей шарварок. Ці рідковолосі, горбоносі, плішаві дяки й попи на одне обличчя із засаленими потилицями і спітнілими руками знову з’явилися, ніби з дурного сну. Десь вони вже встигли причаститися, бликали на голі литки сестриць змутнілими очима й по-вовчому тягли носом запахи м’ясної печені зі столів.

— Який погожий день, — мрійливо проспівав Ганицький, по-змовницьки стискаючи Федьковичеву руку. — Природа, сину, — це радість, це біль, це звічна трагедія, але такий день, як сьогодні, — це як весняні голоси сопілок в полонині. — І зблиснув угнутими досередини зубами ховрашка, й засміявся утробою.

Отець Левицький пискляво скаржився отцеві Кантемиру на поганий апетит: мені в дитинстві зіпсували кров цукерками, того волосся вилізло, того, вибачте, то запори, то проноси, то така різь мучить, що корчуся, як вуж на вогні.

Отець Кантемир глухим баритоном виказував співчуття:

— Отака коаліція… Отака коаліція… Отака: от та й ет!.. От та ет…

Характер отця Левицького народився зі звички скаржитися, і він додав:

— Який день чудовий, пане, а мені шкодить. Млість.

— Отака коаліція…

— Млість…

— Розстроєний вік.

— Був мені голос, що скоро помру.

— От та й ет, — зітхнув отець Кантемир і подався шукати Волянського. Це Олександр у комірчині потроху скріплював їх "Христовою кров’ю".

— Чоловік — будовче створіння, а жінка — рождаюче, — ні з сього ні з того сказав сам до себе отець Левицький і зозулясто покосився на Павлинку.

— От та й ет, — сказав отець Кантемир, виходячи з хати під руку з Волянським.

— У красний храм. У домовину, — сказав сам до себе отець Кантемир. — В’янеш, як квітка без сонця.

– Істина, добро, краса, культура… — Отець Ганицький звідкілясь припровадив сергіївського вчителя Крилатого. За ними, мовби крадучись, приклавши пальця до рота, не спускаючи ока з Федьковича, вальсувала Стефанія Попович.

Отець Ганицький став боком і показав на неї рукою:

— Сюрприз, Юрію! Ми даруємо тобі нашу вірність. Це одна з тих великих жінок, яким потрібні і чоловіки, і дім, і діти, і батьківщина.

Буковецька вчителька була зодягнена в довгу сукню з чорного оксамиту, якась госпітальна стрижка, нервово посмикувалися вії і губи. Вона вітально помахала Федьковичеві рукою і рушила до Павлини. Юрій здивувався, дивлячись, як вони по-сестринському розціловуються. Зрештою, продибашна Стефанія де не бувала. Подумав: вона давно вже, мабуть, грає в долю, в характер і темперамент, в минуле і майбутнє, в народження, переродження… Зі всього видно, що й смерть розіграє. У цьому вони з Павлиною схожі, тому й така ніжність між ними… Від захоплення до зневаги… Бракує тут сьогодні тільки Губріха і Августака. Пошкодують батьки повіту, що не побували на гостині.

За столом узявся правувати отець Галицький. В сутолоці Стефанія Попович не встигла пробитися до Федьковича. Він сів у кінці крайнього столика — не судитимуть за скромність судом ворога, а Стефанія з Павлиною примостилися між сестрицями й нерухавими серед святих отців дяками, очевидно, домовилися поспівати. Молилися мовчки, Олександр Волянський обмахнув хрестом роздвоєне підборіддя і взявся за графин з парухою.

— Слава тобі, Господе, Боже наш, — відкашлявшись,