Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

не було нічого, крім цього розірваного листа від якогось анонімного негідника, чиє безсоромне втручання в його особисте життя обурило Сомса до краю. Використовувати цей лист дуже гидко, але, можливо, доведеться піти на це. Яке щастя, що Флер немає вдома! Стук у двері перервав його болісні роздуми.

— Містер Майкл Монт, сер, чекає у вітальні. Ви приймете його?

— Ні,— сказав Сомс.— Так, прийму. Зараз я зійду вниз.

Що завгодно, аби тільки на кілька хвилин дати спочинок думкам.

Майкл Монт у фланелевому костюмі стояв на веранді, курячи сигарету. Коли Сомс з'явився, він кинув її і пригладив рукою волосся.

До цього юнака у Сомса було особливе ставлення. Якщо підходити до нього із старосвітською міркою, це звичайнісінький шалапут, безвідповідальний жевжик, а проте в ньому є щось привабливе, особливо його весела манера висловлювати навпростець усе, що він думає.

— Заходьте,— сказав Сомс.— Ви вже пили чай?

Монт зайшов.

— Я думав, сер, Флер уже вдома, але я радий, що її немає. Річ у тім, що я... я страшенно в неї закохався; так страшенно закохався, що, думаю, краще сказати вам про це. Я розумію, що звертатися спочатку до батьків — звичай старомодний, але сподіваюся, ви мені пробачите. Я мав розмову з батьком, і він каже, що коли я стану влаштовувати своє життя, він допоможе мені. В усякому разі, ідея припала йому до вподоби. Я розповів йому про вашого Гойю.

— Он як!— сказав Сомс невимовно сухим голосом.— То ідея йому до вподоби?

— Так, сер. А вам?

Сомс ледь усміхнувся.

— Розумієте,— провадив Монт, крутячи в руках свого солом'яного бриля, тим часом як його волосся, вуха, брови, здавалося, стали сторч від хвилювання,— коли людина побувала на війні, вона не може не поспішати.

— Щоб одружитися, а потім кинути дружину,— поволі сказав Сомс.

— Тільки не Флер, сер. Уявіть себе на моєму місці!

Сомс відкашлявся. Аргумент такий переконливий, що нічого не скажеш.

— Флер іще надто молода.

— Та ні, сер! Тепер такі часи, що всі ми дуже старі. Мій батько здається мені справжнісіньким немовлям. Щоправда, він барт, і це загальмувало його.

— Барт?— перепитав Сомс.— Що воно таке?

— Баронет, сер. І я теж буду колись бартом. Але я спокутую цей титул.

— То їдьте собі куди-небудь і спокутуйте.

Юнак благально вигукнув:

— О ні, сер! Мені неодміно треба бути десь тут, поблизу, інакше в мене вже ніяких шансів не лишиться. В усякому разі, ви ж дозволите Флер чинити на свій розсуд. Мадам ставиться до мене прихильно.

— Невже!— холодно сказав Сомс.

— Ви ж не відшиваєте мене, правда, ні?

І юнак подивився на Сомса так жалісно, що той усміхнувся.

— Хоч ви й вважаєте себе дуже старим,— сказав він,— але мені ви здаєтесь аж надто молодим. Вириватися в усьому наперед ще не є доказ зрілості.

— Гаразд, сер, щодо нашого віку хай буде по-вашому. Але щоб довести вам, наскільки це у мене серйозно, скажу одне: я взявся за діло.

— Радий це чути.

— Став компаньйоном одного видавця: мій старий труснув капшуком.

Сомс затулив долонею рота — він мало не сказав: «Боже, рятуй видавця!» Його сірі очі пильно вдивлялися у схвильоване обличчя юнака.

— Я нічого не маю проти вас, містере Монт, але Флер для мене все. Все, ви розумієте?

— Авжеж, сер, розумію; але для мене вона теж усе.

— Може, й так. В усякому разі, я радий, що ви розповіли мені. Гадаю, більше поки що немає про що говорити.

— Я знаю, сер, що все залежить від неї.

— Сподіваюся, що так воно буде ще довгий час.

— Ви не дуже підбадьорюєте мене,— раптом сказав Монт.

— Ні,— відповів Сомс,— бо, маючи чималий життєвий досвід, я не схвалюю поспішних одружень. Бувайте здорові, містере Монт. Я не розповім Флер того, що ви мені сказали.

— Ох!— зітхнув Монт.— За неї я ладен головою накласти. І вона це чудово знає.

— Мабуть, що так.

Сомс простяг йому руку. Неуважливий потиск, тяжке зітхання, і за мить гуркіт Монтового мотоцикла викликав в уяві картину густої куряви й поламаних кісток.

«Молоде покоління!»— неприязно подумав Сомс і вийшов на лужок. Садівники його щойно косили, і в саду пахло свіжим сіном — передгрозове повітря утримувало запахи над землею. Небо було пурпурове, тополі — чорні. Два-три човни пропливли по річці, поспішаючи сховатися від грози. «Три дні чудової погоди,— подумав Сомс,— а потім гроза!» Де ж Аннет? Мабуть, з тим бельгійцем,— вона ж молода! Вражений дивною поблажливістю цієї думки, він зайшов у альтанку й сів. Факт залишався фактом, і Сомс визнавав його: Флер важила для нього так багато, що дружина важила дуже мало — так, дуже мало; француженка, вона була для нього головним чином коханкою, а його вже мало цікавили такі речі! Дивно, що з його природженою поміркованістю й прагненням надійно вкласти свій капітал, Сомс завжди віддавав усю свою любов комусь одному. Спершу Айріні, тепер Флер. Він невиразно усвідомлював це, сидячи в альтанці, усвідомлював, як це небезпечно. Колись це призвело до катастрофи й скандалу, але тепер... тепер це його врятує! Він так любить Флер, що будь-що уникне нового скандалу. От якби йому дістатися до автора цього анонімного листа, він би провчив його за те, що той стромляє