Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

що писав оце все не хто інший, як він: нерівні рядки, що сповзали краєм стінки донизу — достоту як на сторінці, коли в нього не залишалося місця. Король убий не пам’ятав тієї писанини, продукту двадцятигодинного епізоду прозорливого божевілля — свого найбільшого інтелектуального злету за ціле життя.

— Адро, тобі не здається дивним, що геніальність та ідіотизм такі схожі? — поцікавився він у вченої.

— Схожі? — здивувалася Адротаґія. — Варґо, я не вбачаю в них жодної схожості.

Вони з Адротаґією були друзі дитинства, і та зверталася до Тараванджіана на прізвисько, яке він мав хлопчиком. Таке звертання було йому до вподоби, нагадуючи про блаженні часи, коли нічого цього ще не почалося.

— І в найідіотичніші, і в найнеймовірніші дні я однаково втрачаю здатність до осмисленої взаємодії з оточенням, немовби… немовби стаю шестірнею не від того механізму, — пояснив король. — Байдуже, замалою чи завеликою — годинник усе одно не працює.

— Мені це не спадало на думку, — відповіла Адротаґія.

Коли Тараванджіан був зовсім ідіотом, йому не давали вийти з кімнати, і він цілими днями пускав слину в кутку. А коли просто дурнем — випускали під наглядом. У такі вечори він плакав над тим, що накоїв: бо, знаючи, що так було треба, не міг зрозуміти, навіщо всі ці жорстокості.

Тупим йому не давали переглядати державну політику. Цікаво, що він ухвалив рішення не робити цього й тоді, коли його розум бував надто блискучим. Бо одного дня, перебуваючи в ударі, задумав вирішити всі проблеми Харбранта за допомогою низки надзвичайно логічних указів — як-от заборони підданцям розмножуватися без проходження тесту, що його король сам-таки й розробив.

З одного боку, геніально, а з іншого — невимовна дурниця. «Що, Охороннице ночі, пожартувала? — майнуло в свідомості. — Чи це урок, який я маю засвоїти? А може, до уроків тобі байдуже і ти збиткуєшся над нами, просто щоб повеселитися?»

Він знову зосередився на Діаграмі — величному проєкті, замисленому під час того неповторного епізоду безпрецедентної геніальності. Тоді Тараванджіан теж цілий день витріщався в стіну — бо вкривав її записами. Без угаву белькочучи, пов’язував речі, які ніхто й не думав пов’язувати, і списав — у тих місцях, куди зміг дотягтися — всі стіни й підлогу зі стелею. Більшість записів була виконана невідомим письмом та ще й мовою його власного винаходу, бо відомі йому системи письма були нездатні передавати думки з прийнятною точністю. На щастя, Тараванджіан додумався вирізьбити на стільниці приліжкового столика ключа до їхнього прочитання, бо інакше в його шедеврі годі було б добрати найменшого сенсу.

А втім, його й так не надто добирали. Король прогортав кілька аркушів із точними копіями його «стінопису». Де-не-де Адротаґія з її вченими пододавали примітки щодо гіпотетичного значення різних рисунків і цифрових послідовностей — жіночим письмом, котре він опанував іще багато років тому.

На одній зі сторінок у примітках Адротаґії зазначалося, що поданий там рисунок нагадував замальовку мозаїки на підлозі веденського палацу. Таравандіжан затримався на тому місці, бо воно могло бути пов’язане з турботами поточного дня. На жаль, сьогодні він був не в тій формі, щоб розібратися в загадках Діаграми. Залишалося сподіватися, що розумніша частина королівської особистості правильно інтерпретувала послання його ж таки — навіть блискучішого! — генія.

Він закрив той фоліант і відклав ложку.

— Перейдімо до справи.

І, підвівшись, вийшов із каюти — з Мраллом по один бік й Адротаґією по другий — назустріч сонячному світлу та виду на згарище прибережного міста з гігантськими уступчастими формаціями — такими собі тацями або пластами сланцекірки, похованими під міськими руїнами, які замало не пересипа́лися через край. Колись усе це мало дивовижний вигляд, але тепер почорніло, а будівлі — й навіть палац — лежали зруйновані.

Веденар — одне з найвизначніших міст світу — став просто купою каміння й попелу.

Тараванджіан затримався коло поручнів. Минулої ночі, коли його судно ввійшло до тутешньої гавані, місто цяткували червоні вогники охоплених пожежею споруд, які здавалися живими — живішими, ніж нинішні. Вітер, задуваючи з океану, віяв Тараванджіанові в спину й відносив дим углиб материка. Під самим носом короля горіло ціле місто, але сморід відносило вітром, і він заледве відчував запах гару.

Незабаром наставало Ридання, яке, певне, мало трохи змити цей розор.

— Ходімо, Варґо, бо на нас чекають, — покликала його Адротаґія.

Той кивнув і спустився разом із жінкою в шлюпку, яка мала перевезти їх на берег. Свого часу Веденар мав неабиякі причали, але тепер їх більше не було. Одна з фракцій знищила їх, бо намагалася не допустити в місто решту.

— Неймовірно, — сказав Мралл, сідаючи на банку поруч Тараванджіана.

— Ти ж начебто казав, що більше не радітимеш, — дорікнув охоронцеві Його Величність.

Від вигляду кучугур на околиці міста в нього занудило коло серця — то були мертві тіла.

— Це я не з радості, а з ошелешення, — заперечив тайлен. — Ви усвідомлюєте, що Війна вісімдесятьох між Емулом і Тукаром тривала шість років, але навіть близько не призвела до таких руйнувань? А Я-Кевед пожер сам себе за лічені місяці!

— Душезаклиначі, — шепнула Адротаґія.

Ні, тут ішлося про щось більше — король розумів це навіть у нинішньому хворобливо нормальному стані. Так, маючи Душезакляті їжу та воду, армії могли просуватися форсованим маршем, не сповільнювані обозом або лініями постачання, і влаштувати побоїще за лічені миті. Проте свою частку Душезаклиначів мали й Емул із Тукаром…

Моряки погребли до берега.

— Річ не тільки в цьому, — заперечив Мралл. — Кожен великий князь прагнув захопити столицю — і їхні доріжки зійшлися. Вийшло майже як у війнах дикунів на Півночі, де призначають час і місце для розмахування списами й застрашливих криків. От тільки тут збезлюдніло королівство.

— Сподіватимемось, що ти перебільшуєш, — сказав Тараванджіан. — Бо нам знадобляться мешканці цього королівства.

І відвернувся, притлумлюючи приплив почуттів від вигляду тіл на прибережному камінні — трупів тих, кого вбили, скинувши в океан із краю ближнього стрімчака. У мирні часи ті скелі захищали причали від бур, але під час воєн ставали знаряддям убивства: туди відтісняли ворожі війська — а потім скидали донизу.

Побачивши, що монарх плаче, Адротаґія нічого не сказала, але несхвально підібгала вуста: їй було не до вподоби, яким сентиментальним той ставав, коли мав низький інтелект. Хоча король Харбранта достеменно знав, що ця літня жінка досі щоранку спалювала охоронний ґліф, возносячи молитву за покійного чоловіка. Напрочуд побожно як на блюзнірку, що нітрохи не краща за нього самого.

— Які новини надійшли сьогодні з дому? — спитав Тараванджіан, щоб відвернути її увагу від сліз, які витирав.

— Дова повідомляє, що присмертне торохтіння чимраз рідшає. За вчорашній день їй трапився всього один випадок, а за позавчорашній — лише два.

— То Мелех не стоїть на місці, — зауважив Тараванджіан. — Тепер це безсумнівно. Ту істоту, певне, тягне до чогось на заході.

І що тепер? Поставити вбивства на паузу? Король жадав цього всім серцем, та якщо вони виявлять бодай проблиск майбутнього — один-єдиний факт, що може врятувати сотні тисяч — хіба не варто це кількох життів просто зараз?

— Веліть Дові не припиняти роботи, — промовив король.

Хто-хто, але