Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Венлі, здавалося, замислилась, а зрештою всміхнулася й кивнула.

— Що ти від мене приховуєш? — зажадала пояснення Ешонай, беручи сестру за плече.

Та всміхнулася ще ширше.

— Нічого. Просто ти мене переконала: ліпше зачекати. Адже зрештою ця буря налетить не з того боку. Чи це всі попередні налітали не з того — а ця вперше з’явиться з того, що треба?

Не з того боку?

— Звідки ти знаєш? Я про напрямок…

— Із пісень.

Із пісень. Але… там не було про це ні слова…

Щось глибоко всередині спонукало Ешонай не спинятися.

— Якщо це правда, — мовила вона, — то нам доведеться підпустити людей практично впритул, щоб вони не мали де дітися.

— Значить, так і зробимо, — сказала Венлі. — Я візьмуся до навчання, й наша зброя буде наготові.

Вона промовила це в Ритмі жадання, який нагадував старий Ритм очікування, але рішучіший.

І пішла геть у супроводі свого колишнього шлюбувальника й чималої кількості вчених. Здавалося, що в цих нових подобах їм було комфортно — підозріло комфортно. Невже вони прибрали їх уже не вперше? Ні, не може бути. Чи може?

Ешонай притлумила внутрішні крики й пішла муштрувати ще один батальйон новоспечених вояків. Вона завжди ненавиділа свою генеральську посаду. Яка іронія долі, що в піснях вона залишиться воєначальницею, котра зрештою розгромила алеті.

І-14. Тараванджіан

Прокинувшись, король Харбранта Тараванджіан відчув, що м’язи заклякли, а спина болить. Зате голова була ясна — ба світла. Добра ознака.

Він застогнав і звівся в положення сидячи. Тепер його болі стали хронічними, а найліпші королівські цілителі лише хитали головами й запевняли, що для свого віку він добре зберігся. Яке вже там «добре»: суглоби хрустіли, мов тріскотливі дрова в каміні, а якщо він підводився надто швидко, то, бувало, втрачав рівновагу й валився додолу. Постаріти означало зазнати найпідлішої зради — з боку власного тіла.

Король сів на койці. За стінкою каюти тихенько похлюпувала вода, повітря пахло сіллю, але неподалік лунали вигуки — тож корабель прибув за графіком. От і чудово.

Щойно Тараванджіан вмостився зручніше, як до нього підійшли служники: один зі столиком, а другий із вологим, але теплим рушиком — обтерти очі й руки. Позаду них чекали королівські тестувальники. І коли ж це він востаннє залишався на самоті? Мабуть, іще до того, як його обсіли болі.

Постукавши у відчинені двері, Мабен внесла на таці сніданок — негостро приправлену розмазню, яка буцімто була корисна для здоров’я, але на смак нагадувала помиї. Прісні помиї. Мабен підійшла, щоб поставити тацю на столик, але Мралл — тайлен у чорній шкіряній кірасі, який голив і голову, і брови — застережно виставив долоню зі словами:

— Спершу тестування.

Тараванджіан підвів на нього очі й зустрівся з поглядом здорованя-тайлена. Мралл височів, мов чимала гора, й нагнав би страху навіть на буревій. Усі вважали його за очільника королівської охорони, але правда була неприємніша: саме Мралл мав визначати, яким буде Тараванджіанів день — гідним монарха чи в’язня.

— Ну чому не дати йому спершу поснідати?! — забідкалася Мабен.

— Сьогодні важливий день, — пробасив Мралл. — І результати тестування мають бути достовірні.

— Але ж…

— Мабен, його вимоги справедливі, — втрутився король. — Тож перейдімо до справи.

Мралл відступив, а замість нього підійшли тестувальники — трійця буревартівників у особливо хитромудрих мантіях і головних уборах — які вручили йому стосик паперів, списаних цифрами та ґліфами. Тогоденні тести — низку математичних задач із градацією за рівнями складності, котрі Тараванджіан розробив самостійно в один із тих днів, коли був в ударі.

Король несміло взяв у старечі пальці перо. В голові було начебто ясно, але там рідко стояв непроглядний туман — тільки в найгірші дні. Тоді різниця бувала відчутна одразу: думки ставали тягучими, мов смола, і він, почуваючись немовби ув’язненим у власній свідомості, розумів, що його справи дуже кепські.

Але того дня він, на щастя, почувався інакше — не повним ідіотом, а, в найгіршому разі, просто несосвітенним дурнем.

Монарх узявся розв’язувати посильні математичні задачі. Такий процес займав близько години, зате давав змогу замíряти його розумові здібності. Як Тараванджіан і підозрював, того дня він виявився не те щоб страшенним розумником, але й не повним придурком — так, середнячком…

Ну й гаразд.

Король вручив розв’язані задачі тестувальникам, які стали півголосом радитися, й один, обернувшись до Мралла, виніс вердикт:

— Сьогодні йому можна виконувати державні обов’язки, але за умови, що пропоновані коментарі до Діаграми не матимуть сили обов’язкових. Він здатен взаємодіяти з оточенням самостійно й переглядати державну політику, але з триденним відтермінуванням чинності внесених змін. Застережень щодо судових ухвал теж немає.

Тайлен кивнув і глянув на короля.

— Ваша Величносте, ви не оскаржуєте пропонованих обмежень?

— Ні.

Мралл знову кивнув і, відійшовши, дав Мабен подати Тараванджіанові сніданок.

Сховавши списані задачами папери, трійця буревартівників розійшлася по власних каютах. Тестування було нештатною процедурою, яка щоранку забирала чимало дорогоцінного часу. Проте ліпшого способу давати раду своєму розладу Тараванджіан не знаходив.

Життя-бо могло зле пожартувати з того, хто щоранку прокидався з різним розумовим рівнем. А надто коли королівський геній міг урятувати цілий світ, а королівська ж таки дурість — довести його до краху.

— Як там ідуть справи? — тихо спитав Тараванджіан, длубаючись у тарілці з кашею-розмазнею, яка, поки суд та діло, встигла вихолонути.

— Як ми й сподівалися, жахливо, — відповів тайлен із широкою усмішкою.

— Не можна насолоджуватися стражданнями, — промовив король. — Навіть коли ці страждання — справа наших рук. — Він скуштував розмазню. — Ба особливо тоді.

— Як скажете. В такому разі я більше не буду.

— Ти справді такий адаптивний, що мало не з примхи відмикаєш емоції? — спитав Його Величність у Мралла.

— Звісно, — підтвердив тайлен.

Щось у цій відповіді потішило короля, пробудивши натяк на інтерес. Перебуваючи в ліпшому інтелектуальному стані, він, мабуть, схопився б за нього — але того дня відчував, що думки витікають, немовби вода крізь пальці. Були часи, коли Тараванджіан дратувався з ось таких утрачених можливостей — але зрештою заспокоївся. Бо поступово збагнув, що дні прозорливості приносили власні проблеми.

— Дайте-но я подивлюся Діаграму, — сказав він, щоб хоч на щось відволіктися від бурди, якою його наполегливо годували.

Мралл відійшов, пропускаючи до Його Величності Адротаґію — очільницю королівських учених — яка принесла грубий фоліант у шкіряній палітурці й, поклавши його на столик перед монархом, уклонилася.

Торкнувшись пальцями шкіряної обкладинки, той на мить відчув… благоговіння? Справді? Та невже? Чи шанував він іще бодай щось? Адже зрештою Всемогутній був мертвий, тож воринізм — ошуканство.

Проте ця книга була воістину священна. Розгорнувши її на закладеній тростиною сторінці, він побачив усередині каракулі.

Маячні, претензійні, величні каракулі, копітко скопійовані зі стін його колишньої опочивальні. Зображення, що накладалися одне на одне, на позір безглузді послідовності цифр і нескінченні рядки нерозбірливих письмен.

Вияв божевілля. І геніальності.

То тут, то там виднілися ознаки,