Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Пай глянула на купи підгнилих плодів і мішки непотрібного збіжжя, яке псувалося під дощем.

— А тепер, — провадив Лган, — розгляньмо альтернативу. Якщо якась подвижниця спробує відібрати в нас те, що ми маємо… як гадаєш, що з нею буде?

— Ви мені погрожуєте? — тихо запитала Пай. — Я не боюся фізичної кривди.

— Буря тебе забирай — за кого ти нас маєш? — обурився той. — Дівко, я навіть пантофлі зранку взуваю не сам. Не будь дурепою — ніхто тебе не скривдить. Забагато клопоту. — Подвижник здригнувся. — Тебе просто відішлють — щоб усе шито-крито й без шуму.

— Цього я теж не боюся.

— Не думаю, що ти боїшся бодай чогось, — буркнув Лган. — Хіба, може, дещиці веселощів. Але якщо тебе відішлють — що це дасть? Наше життя залишиться незмінним, королева — такою, як і була, а ця їжа так само псуватиметься. А от зоставшись, ти могла б робити добру справу. Хтозна — а раптом твій приклад допоможе нам виправитись?

Подвижник поплескав дівчину по плечі.

— Ти поміркуй про це хвилину-другу, а я піду доїм свого тоста.

Він відійшов, раз по раз озираючись через плече, а Пай опустилася долі коло підгнилої їжі. Сморід від тих кучугур їй, здавалося, не заважав.

Лган спостерігав за нею зсередини, аж доки йому не набридло. А коли повернувся з пообіднього масажу, та досі сиділа там само. Умови на кухні були не бозна-які, але подвижник повечеряв на місці. Ця дівчина аж надто переймалась тими горами недоїдків.

А зрештою, коли вже звечоріло, він перевальцем почвалав до Пай.

— Невже вам зовсім байдуже? — спитала та, витріщаючись на купи гнилля, за якими лив дощ. — І ви ніколи не замислюєтеся про ціну своєї обжерливості?

— Ціну? — перепитав брат Лган. — Я вже казав тобі: ніхто не голодує, бо ми…

— Я не про грошову, а про духовну ціну — для вашого оточення й для вас, — прошепотіла Пай. — Усе це неправильно.

— О, все не так погано, — заперечив той, опускаючись поруч неї.

— Ще й як погано! Лгане, річ не в королеві і її марнотратних бенкетах. За Ґавілара теж було не набагато ліпше — то ловитви, то міжусобиці, коли одне князівство йшло війною на інше. Люди чують про славетну битву на Розколотих рівнинах і про тамтешні багатства, але тут від них ані сліду.

Чи є між алетійської еліти ті, кому досі небайдуже до Всемогутнього? Так, вони божаться, поминаючи Його всує, балакають про Вісників і спалюють охоронні ґліфи. Але що вони при цьому роблять? Чи змінюють своє життя? Чи дослухаються до «Аргументів»? Чи плекають свої душі, додаючи їм шляхетності й величі?

— Ну, вони мають Покликання, — зауважив Лган, похрускуючи пальцями. «Як це називають таке заняття — здається, “пальпація”?» — Та й конгрегації допомагають…

Пай похитала головою.

— Лгане, чому Всемогутній більше не являє нам своєї волі? Коли вірити Вісникам, ми перемогли Спустошувачів, і Агарієтіам став величним тріумфом людства. Але хіба не мав би Він послати їх промовляти до нас, наставляючи? Чому під час Ієрократії вони не з’явилися, щоб засудити нас? Якщо церква чинила так неправедно, то де було Його викривальне слово?

— Я… Ти ж — дуже сподіваюся — не пропонуєш нам повернення в минуле?

Брат Лган витяг носовичка, щоб витерти шию й чоло. Ця розмова була йому дедалі менш до вподоби.

— Що тут пропонувати, я не знаю, — прошепотіла подвижниця. — Але знаю одне: щось тут не так. Усе це абсолютно неправильно. — Вона глянула на Лгана й підвелася. — Я приймаю вашу пропозицію.

— Приймаєш?

— Я не залишу Холінар, а зостануся тут і робитиму, що зможу для доброчинності.

— А решту братії ти, так би мовити, під монастир не підведеш?

— Проблема ж не в подвижниках — я просто спробую подати добрий приклад для загального наслідування, — сказала Пай, простягаючи руку, щоб Лганові було легше підвестися.

— Що ж, гаразд, коли так. Здається, ти зробила мудрий вибір.

Пай пішла, а Лган витер чоло. Вона нічого до пуття не обіцяла, й подвижник був не певен, чи варто йому всерйоз непокоїтись.

Як виявилось, хвилюватися було таки варто, та ще й неабияк.

Наступного ранку він приплентався в Народну залу — велику, відкриту будівлю в затінку палацу, де правителі давали аудієнції простолюддю. Споруду по периметру обступав натовп переляканих подвижників, які шепотілися між собою.

Лган уже про все почув, але мав пересвідчитись на власні очі, а тому пропхався наперед, де на підлозі, опустивши голову, стояла навколішках Пай. При світлі сфер вона, схоже, цілу ніч промалювала там ґліфи. Ніхто нічого не помітив, бо коли аудієнцій не було, Народну залу наглухо зачиняли, а дівчина взялася до роботи після того, як усі понапивалися або поснули.

Прямо по кам’яній підлозі до підвищення з Простонародним троном, де возсідали правителі, тяглися десять великих ґліфів, що перелічували десять ознак недоумства, втілені в десятьох дурнях. А коло кожного ґліфа жіночим письмом було додано абзац із поясненнями, як саме кожна з них проєктується на королеву.

Лган прочитав написане і вжахнувся. То… то була не просто різка критика, а вирок усьому державному правлінню, світлооким і самому престолу!

Пай стратили вже наступного ранку.

А того ж таки вечора почалися масові заворушення.

І-13. Відведена роль

Той голос глибоко всередині Ешонай так само лементував — навіть коли вона не налаштовувалась на старий Ритм примирення. І та — щоб, відволікшись, приглушити його крики — походжала ідеально круглим плато за са́мим Нараком, де часто вправлялися вояки.

Її народ став чимось прадавнім і водночас оновленим. Чимось могутнім. Слухачі стояли, вишикувавшись на плато, й мугикали в Ритмі люті. Ешонай розділила їх за наявністю воєнного досвіду: нова подоба не зробить солдата з того, хто все життя пробув трударем.

Нічого, своя роль у грандіозній події, яка от-от мала статися, була відведена кожному.

— Алеті виступають у похід, — промовила Венлі, походжаючи поруч сестри.

Вона знічев’я збирала енергію в кінчиках пальців і, бавлячись, посилала між ними розряди. В новій подобі Венлі часто всміхалася, але, поза тим, здавалося, зосталася достоту такою самою, як була.

Ешонай усвідомлювала, що особисто її ця подоба змінила. А от Венлі… Венлі поводилася, як завжди.

І це породжувало відчуття якоїсь ненормальності.

— Агент, який про це повідомляє, твердо певен, — повела далі Венлі. — Схоже, твоя зустріч із Чорношипом підштовхнула людей до дій, і вони мають намір виступити на Нарак усіма силами, що, звісно, все ще може обернутися катастрофою.

— Ні, — заперечила Ешонай, — усе йде ідеально.

Спинившись серед кам’яного плацу, Венлі глянула на сестру.

— Годі муштри — нам варто діяти негайно. Викличмо великобурю.

— Ми зробимо це, коли підпустимо їх ближче, — відказала Ешонай.

— Навіщо? Викличмо її сьогодні.

— Дурниці, — заперечила командувачка. — Ця військова хитрість — наша зброя. А якщо неочікувана буря налетить просто зараз, алеті не виступлять