Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Найвеличнішою з формацій були «Клинки вітру» — гігантські плавцеподібні утворення, які проріза́ли місто. Принадно посмуговані по краях кольоровими стратами, вони непрогнозовано дибилися, вигиналися, здіймалися й опадали — наче риби, що вистрибують з океану. Все це було начебто пов’язано з тим, як дули тутешні вітри. Ні, з «неділі» на якомусь тижні Лган таки візьметься дослідити причини такого курйозу…

Наставник вів дівчину — як це ж її? — вглиб обителі, й під акомпанемент дощу їхні пантофлі тихо шльопали по глянсуватому мармуру.

— Поглянь на це місто, — сказав він. — Тут кожен мусить працювати, навіть світлоокі. Пекти хліб, наглядати за землями, брукувати… е-е… брукву? Ні, не те. От Геєна! Яке ж це є слово на «брук-», коли йдеться про те, що мостять, а не те, що їдять?

— Не знаю, — тихенько відказала подвижниця.

— Ет, байдуже. Бач, яка штука: в нас тільки й роботи що служити королеві — посада не бий лежачого.

— Це зовсім не легко.

— Ще й як! — заперечив брат Лган. — За умови що кожен із нас служитиме їй однаково. І то дуже… е-е… делікатно.

— Себто підлабузнюватиметься, — зронила подвижниця, окидаючи поглядом місто. — Подвижники говорять королеві тільки те, що вона хоче чути.

— Ось ми й підійшли до суті справи…

І брат Лган поплескав дівчину по плечі. Та як же ж це її? От вилетіло з голови…

А-а, Пай. Нетипово як на алетійку — це, певне, її ім’я в подвижництві. Таке трапляється: нове життя, нове ім’я — нерідко простеньке…

— Бач, яка штука, Пай, — сказав брат Лган, перевіряючи її реакцію. Еге, здається, правильно — саме так вона й звалася. Його пам’ять, певне, поліпшується. — Твої благочинні просили мене поговорити з тобою: вони побоюються, що без належних інструкцій ти можеш здійняти в Холінарі цілу бурю — а таке нікому не треба.

Йдучи з дівчиною «сонячним променадом», наставник кивав зустрічним подвижникам. У королеви їх було багато — просто сила-силенна.

— Річ ось у чім, — промовив Лган. — Її Величність інколи тривожиться, що Всемогутній нею невдоволений.

— І ці тривоги небезпідставні, — відповіла Пай. — Адже королева…

— Ти поки помовч, — скривився брат Лган. — Просто… помовч і послухай. Її Величність гадає, що добрим ставленням до подвижників забезпечить собі ласку Того, хто насилає бурі. Нас добре годують. Добре вдягають. Ми живемо в чудових умовах і маємо купу вільного часу, коли можна робити що заманеться. Але всі ці речі будуть у нас рівно доти, доки королева гадатиме, наче вона на правильному шляху.

— Наш обов’язок — розплющувати їй очі на істину.

— А ми що робимо? — заперечив наставник. — Вона обраниця Всемогутнього, чи не так? Дружина монарха й правителька Алеткару, доки король Елгокар у від’їзді — веде на Розколотих рівнинах священну війну, щоб помститися царевбивцям. Її життя дуже тяжке.

— Вона щовечора влаштовує бенкети, — прошепотіла подвижниця. — Погрузла в розкошах і розпусті. Алеткар скніє в злиднях, а вона викидає гроші на вітер. Люди у провінційних містечках недоїдають, щоб надіслати харчі в Холінар — гадаючи, що їх передадуть зголоднілим солдатам. Але припаси натомість псуються, бо королеву не можна тривожити.

— На Розколотих рівнинах їжі вдосталь, — заперечив Лган. — У них там яхонтосерця аж через вуха пруть! Та й тут ніхто не голодує — ти перебільшуєш. Ні, тут живеться хоч куди.

— Еге, королеві з її блюдолизами. Вона навіть скасувала Гульбу жебраків! Це неподобство.

Лган подумки застогнав — а вона… з нею буде непросто. Гм, і як же вправити їй мізки? Він би не хотів, щоб ця дитина нажила собі неприємностей. Або, як не собі, то йому. Особливо йому.

Вони ввійшли до розкішного східного вестибюля палацу. Тамтешні різьблені колони вважалися одним із найвеличніших шедеврів усіх часів, чию історію можна було простежити аж ген до епохи, що передувала дням мороку. Підлогу вкривала винахідливо накладена позолота: блискучий благородний метал було забрано під Душезакляті смужки кришталю, і той звивався струмочками між мозаїки. Стелю розписав сам Оолелен — видатний художник-подвижник — зобразивши бурю, яка налітає зі сходу.

Але Пай дивилася на все це, як на крєм у стічній канаві — вона, здавалося, тільки й бачила, що подвижників, які походжали довкола, споглядаючи ту красу. А ще підкріплюючись та складаючи Її Величності нові оди — хоча сам Лган, щиро кажучи, уникав такого заняття як небезпечно близького до праці.

Можливо, поведінку Пай пояснювала залишкова заздрість, яку дехто з подвижників відчував до королівських обранців. Лган спробував пояснити, які вигоди вона тепер матиме: теплу ванну, катання верхи в особистому манежі королеви, можливість насолоджуватися мистецтвом і музикою…

Проте вираз обличчя Пай щоразу похмурнішав. От халепа! Не спрацювало. Зайдімо з іншого боку.

— Ось, — промовив Лган, скеровуючи підопічну до сходів. — Хочу тобі дещо показати.

Гвинтові сходи, звиваючись, вели в надра палацового комплексу. Як же він любив це місце — кожен куточок. Білі кам’яні стіни, золоті сферолампи й дух старожитності. Холінар ніколи не зазнавав розору, ставши після падіння Ієрократії одним із небагатьох східних міст, які уникли такої долі. Одного разу в палаці спалахнула пожежа, але вогонь пожер тільки східне крило: сталося так зване «диво Ренера» — полум’я загасила вчасна великобуря. Відтоді минуло триста років, але Лган був ладен заприсягтися, що тут і досі відгонило димом. А ще…

О, так — дівчина. Вони спустилися сходами і зрештою дісталися палацової кухні. Обідня пора вже минула, але це не завадило Лганові, проходячи повз прилавок, прихопити з таці скибку смаженого хліба — тоста по-гердазійськи. Для королівських улюбленців їх там лежала сила-силенна — адже зголодніти ті могли і в неурочний час. Старанне підлабузництво, бувало, наганяло апетит.

— Пробуєте спокусити мене екзотичними наїдками? — спитала Пай. — Останні п’ять років я вдовольнялася мискою вареного телью тричі на день, за особливої нагоди присмаченого шматочком якогось плода. Такій спокусі я не піддамся.

Лган застиг як укопаний.

— Ти, певне, жартуєш?

Пай похитала головою.

— Та що з тобою таке?

Подвижниця зашарілася.

— Я з Конгрегації зречення й вирішила відсторонитися від фізичних потреб мого…

— Тоді все навіть гірше, ніж я гадав, — промовив брат Лган.

Узявши дівчину за руку, подвижник потягнув її через кухню аж ген до службового ходу, який вів у двір: тудою доправляли припаси й забирали відходи. А під навісом від дощу лежали гори неспожитої їжі.

Пай охнула.

— Яке марнотратство! І ви привели мене сюди, щоб я не здіймала бурі? Так можна домогтися хіба прямо протилежного!

— Колись у нас була подвижниця, яка розвозила цю їжу біднякам — але вона вже кілька років як померла, — сказав Лган. — Відтоді ми намагаємося робити це замість неї, однак без особливого успіху. Зрештою цю їжу таки вивозять і зазвичай вивалюють на площі, де в ній копирсаються жебраки. Але доти вона переважно псується.

Буря забирай! Він так і відчував, як від розгніваної дівчини пахну́ло жаром.

— Так-от, — повів далі Лган, — якби поміж нас знайшлася подвижниця, якій кортить не насущного, а суто духовного хліба — сиріч доброчинності — то чом би їй не годувати цією їжею сотні голодних? Подумай, скільком