Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

права очікувати, що ти рятуватимеш її, а не батька.

Той знов обійняв наречену.

— Нічого — більше такого не станеться. Я не дозволю, щоб це повторилося. Я захищу тебе, Шаллан.

Вона внутрішньо заціпеніла.

— Я подбаю, щоб ти навіть теоретично не могла постраждати, — рішуче промовив Адолін. — Я мав би збагнути, що ти можеш потрапити у вготовану батькові пастку. Доведеться зробити так, щоб ти більше ніколи не опинялася в такій ситуації.

Дівчина відсторонилася від нього.

— Шаллан? — не зрозумів її реакції княжич. — Не бійся — тепер їм до тебе не дотягтися. Я захищу тебе. Я…

— Не кажи такого, — прошипіла вона.

— Чому?

Адолін провів рукою по її волоссю.

— Не кажи та й годі, — стрепенулася Шаллан.

— Той, хто це зробив — перемкнув того важеля — тепер мертвий, — сказав княжич. — Ти розхвилювалася через це? Його отруїли, перш ніж нам удалося отримати відповіді на свої запитання — а втім, ми не маємо сумнівів, що його підіслав Садеас. Але тобі нíчого хвилюватися.

— Я хвилюватимуся про все, про що мені заманеться, — парирувала Шаллан. — І не потребую, щоб мене захищали.

— Але…

— Навіть не мрій! — відрізала вона. А потім, кілька разів глибоко вдихнувши, щоб угамуватися, взяла його за руку. — Адоліне, я не повернуся під замок.

— Під замок?

— Ет, байдуже, — відказала Шаллан, піднімаючи їхні руки й сплітаючи пальці. — Я ціную твою турботу. А все решта — пусте.

«Але я не дозволю тобі чи будь-кому іншому ставитися до мене як до речі, яку можна сховати. Нізащо — більше нізащо».

Далінар відчинив двері кабінету й, пропустивши перед собою Навані — на позір спокійну та з непроникним обличчям — увійшов до кімнати.

— Дитино, — звернувся князь до Шаллан, — я маю до вас непросте й делікатне прохання.

— Усе, чого забажаєте, Ваша Ясновельможносте, — відказала та, вклоняючись. — Але я маю до вас зустрічне прохання.

— І в чому ж воно полягає?

— Я хочу вирушити з вами в експедицію.

Далінар, усміхнувшись, перезирнувся з Навані, але та ніяк не зреагувала на сказане. «Як добре вона володіє собою! — подумала дівчина. — На обличчі не прочитати жодної думки». Такому вмінню було б корисно навчитися.

— Я гадаю, — сказала Шаллан, знову переводячи погляд на князя, — що на Розколотих рівнинах криються руїни стародавнього міста. Їх шукала Ясна — а тепер доведеться мені.

— Дитино, ця експедиція небезпечна, — втрутилася Навані. — Ти усвідомлюєш ризики?

— Так.

— Зважаючи на випробування, якого ти щойно зазнала, — повела далі жінка, — логічно припустити, що ти прагнеш провести якийсь час у безпечному місці.

— Тітонько, я їй такого не казав би, — зауважив княжич, чухаючи потилицю. — Вона якось кумедно реагує на ці речі.

— Річ не в почутті гумору, а в обов’язку, — парирувала Шаллан із високо піднесеною головою.

— Коли так, я дозволяю, — сказав Далінар, бо все, пов’язане з обов’язком, було йому до вподоби.

— А яке ваше прохання?

— Йдеться про мапу, — пояснив великий князь, перетинаючи кімнату й тримаючи перед собою зіжмаканий аркуш із детальною замальовкою їхнього з Каладіном шляху проваллями. — За словами вчених Навані, ця мапа не менш точна, ніж будь-яка з наявних у нас. Ви справді могли б доповнити її? І забезпечити нас мапою усіх Розколотих рівнин?

— Так. — А надто коли скористатися збереженими в пам’яті деталями з Амарамових мап. — Але, Ваша Ясновельможносте, дозвольте пропозицію?

— Слухаю.

— Залиште паршменів у таборі, — попросила Шаллан.

Князь насупився.

— Мені несила до пуття пояснити чому, але Ясна вважала, що вони небезпечні, — промовила дівчина. — А надто коли вивести їх на Рівнини. Якщо ви просите моєї допомоги й довіряєте мені створити для вас мапу, то довіртеся мені й у цьому питанні. Не беріть паршменів із собою — вирушайте в експедицію без них.

Далінар поглянув на королеву-матір, але та знизала плечима.

— Власне, щойно ми спакуємо всі речі, як паршмени стануть не надто й потрібні. Незручностей зазна́ють лише офіцери, яким доведеться самим напинати для себе намети.

Князь зволікав, прокручуючи в голові почуту пропозицію.

— Це справді походить від Ясни? — уточнив він.

Шаллан кивнула. А княжич, який стояв осторонь, на щастя, додав:

— Батьку, Шаллан уже розповідала мені дещо на цю тему. Тобі варто послухатись.

Дівчина нагородила Адоліна вдячним поглядом.

— Значить, так тому й бути, — сказав Далінар. — Збирайте речі, Ваша Світлосте, й пошліть когось зі звісткою до свого дядечка Себаріала. Ми вирушаємо за годину. А паршмени залишаться в таборі.

 

Кінець четвертої частини

 

ІНТЕРЛЮДІЇ

 

ЛГАН • ЕШОНАЙ • ТАРАВАНДЖІАН

 

 

 

І-12. Лган

 

 

 

–Мої вітання, — промовив брат Лган. — Ти домоглася найлегшої посади на світі.

Підібгавши вуста, юна подвижниця зміряла його поглядом: вона вочевидь не очікувала, що її новий наставник виявиться гладуном, який трохи наступив на корка й позіхає.

— Ви і є той… старший подвижник, якого до мене приставили?

— Не «якого», — виправив брат Лган, обнявши дівчину за плечі, — а «що його» — так пишномовніше й витіюватіше. Королеві Есудан до вподоби гадати, наче її оточують витончені натури — бо коло них вона й сама почувається витонченою. От я й маю наставляти тебе у відповідних питаннях.

— Я вже понад рік подвижничаю в Холінарі, і навряд чи потребую наставника…

— Так-то воно так, — промовив брат Лган, проводячи її від монастирського входу. — Просто бач яка штука: за словами твоїх благочинних, тобі, мабуть, не завадить трішки додаткових напучень. Адже входити до почту самої королеви — неабиякий привілей! А ти, як я розумію, домагалася його не без певної… е-е… наполегливості.

«Новенька» йшла за ним, і кожен її крок виказував відразу — чи, може, збентеження. Вони вступили в Коло спогадів, круглу кімнату з десятьма лампами — по одній на кожне з прадавніх королівств Епохи. Одинадцята ж символізувала Ідилічні покої, а велика — ритуальна — замкова щілина в стіні знаменувала, що подвижники мають не помічати соціальних бар’єрів і вдивлятися лише в серця людей… або щось на кшталт цього. Щиро кажучи, брат Лган був не певен.

Проминувши Коло спогадів, вони пішли одним із критих переходів, які сполучали монастирські будівлі. На крівлю сіявся дрібний дощик. З-під останньої альтанки, «сонячного променаду», відкривався дивовижний огляд на Холінар — принаймні погожого дня. А втім, оскільки і храм, і палац височіли на верхівці пласковерхого пагорба, то чималу частину міста було видно навіть у дощ.

Дехто стверджував, що Холінар із його плавними обрисами видовбав пальцем у скельній породі сам Усемогутній, і Лган усе дивувався: та скільки ж Він тоді випив? О, так, місто було гарне, але тією красою, яку можна створити хіба в неадекватному стані: камінь набув форми положистих пагорбів і крутоярів, а коли в ньому щось висікали, являв тисячі яскравих