Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

розриває цю єдність землі буття, як пуповину невинності, вкорочуючи й собі життя? Щоб здійснена і нездійснена драма існували поруч? Що означає "Вперед"?

На жаль, далекий шлях в краї південні,

Залиті теплим сонцем золотим.

А тут, у нас, життя таке нужденне —

В країні горя і холодних зим,

Де мерзнуть сироти у ніч зимову

І навіть Бог німий від мук і бід.

Хіба почуєш пісню тут чудову,

Як в людськім серці замерзає лід?

Тому пробач, не гнівайся, благаю,

Що пісні гідної я ще не склав,

Що в пісні тій я Спаса не вгадаю,

Хоча за це усе життя своє б віддав.

"Не хочу додомцю!" — кричить дитя безпутній жінці з бездомів’їв. "Додому хочу!" — кричить друге, що звикло жить в болоті. В країні горя і холодних зим, в зазозуленій імперії найвищої культури поза життєвими основами і традиціями народів, погрузлої в безвір’я світу без божеств, у ситість первісного людожерства.

Старий Верховик з-за воріт причащав доньку.

— Жінко без серця! Та вже в три погибелі ходиш разом зі мною, твоїм батьком. Дітей же пошануй, бо він колоди смерекові носить на плечах аж до Берегомета. О Каїне проклятий, навіть твоїй матері Бог простить, а моїй жоні прощення не буде за таку доньку. Ось пішла з малими тритінню в темряву по калюжах, бо їй дозволене таке життя, коли немає мужа, дитячими личками забиває палі осрамітної долі. Коновал! Всевишнього оточили нечестиві мавпи в засечаних спідницях, якого ще чекати горя з наших благословень!

Верховик плакав, схилившись на заворітницю, і цвьохав батогом розмочений дощем коров’ячий кізяк. Скосивши раптом на Юра око під замуленим муром огорожі, над Гнідим у сідлі і при зброї, сміючись і плачучи, зареготав:

— А ти куди під ніч? Втікаєш з дому?

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Бо я не можу…

— До Волянських, пане Верховик. Як надовго затримаюсь, скажіть матусі, щоб не тривожилась, я в них.

— Ади… — ткнув пальцем в присмерки Верховик, у той бік, куди попленталась з дітьми Меланія, хоча десь за горицями ті вечорниці ховалися, де весело їй було споглядати залицяння парубків до дівчат, а коли дівчата розбігалися, шукали смоковницю її спідничної губи. — Ади, пішла в поточний, як Аза, з двоїма ведмедичками. У нетрі. А нам з матір’ю в могилі лягати псами на могилах і відплакувати дітей. На зерні живуть люди, і людина — зерно, а дитина?

Зійду із крил, у безвість невідому

Я йду із дому.

Подумав: я так і не надіслав Костеві Горбалю цю, записану від старого Верховика, думу. Обривають моє життя порожні дні, як виплакані очі.

В терпкий хміль самоти.

Може, ці фольклорні вправи вартні більшого, ніж усе, що сам створив?

Без нагая мене виписують із життя. Так колись видали з Молдови. Але Гординському нема що дивувати. А мати Дашкевичка, посіявши довкола неприязнь, забирає землю з-під ніг. У Чернівцях, коли вмерла дванадцятирічна сестра Павлинка, мати з горя проклинала всіх, усю родину, і годі було повірити, що вона при своєму розумі. Але ще тоді він побачив у ній таку несамовиту жорстокість, родиво такої люті, що її образ жахав його довгі літа мало не щоночі, а всі вимерлі сестри ввижалися нещасними калічками під її чорно затисненими кулаками. Тепер він боявся матері більше, ніж батька Гординського, якому потайсерця потроху прощав, уже без зла, лиш за звичкою називав песим ляхом.

Знову повело мене по колу часу, знову розростається безвихідь, як гори з глибин, — не стрепенутись, а вже западають сутінки, година другої варти почалась, і лиш вітри гудуть, як тятиви ординських луків. Де мої корони, карети й золоті стремена, Боже, де мій храм пісень, я ж вернувся сюди із тернових доріг. Нехай би вже задзвонили з надхмар’я дзвони Нірвани…

Старий Верховик кошлатить розчепіреними пальцями віниччя білого волосся і кричить навздогін:

— Праведно жити — то не виходити з власної хати.

Ні, вперед! Понад осінньою рікою, над смерканням життя. Місяць спинився на Верховиковому подвір’ї, старий знову повис на воротах, і пливуть на нього з гір хмари обурень, далекі від цісарського вуха. А чи не вклонитися мені престолові? Попросити дозволу на видання газети, пристойної посади в повітовій школі чи й розбудити зацікавлення владики у гімназії чи семінарії для гуцульської молоді? Стану апостолом просвіти на вході в Чорногору, треба вірити тільки в рух.

Ба напишу! Завтра ж у Розтоках, у Волянського, напишу до цісаря клопотання про часопис і про школи, вкину листа на галицькому боці, щоб наші комісари не простежили. Сіль то сіль! Нехай уже прихмарить сіллю і зреформоване лжею цісарське небо, бо ж досі його добра воля лиш серед риб і птахів та в мороці дурних надій. Не закатує ж за таку зухвалість.

Відступив ось від рідного тину — і вже два добрі наміри: клопотання про освіту для місцевої молоді й часопис і… Павлина…

Ніч спотиком кружляла за місяцем поміж верхами, як монах за свічкою в катакомбах монастиря, поки не поринула в тлі блакиті. Низовий вітер з Черемошу студив чоло, попирхував ніздрями Гнідий над проваллями і темними вибоїнами на гостинці. Скільки ночей прогаяно марно під замком у матінки Дашкевички, коли така розкіш — мандрувати за місяцем на колесі часу! Це і не випадок, і не клята неминучість, це моя воля, тільки тут повернення. Загасити ліхтар небуття, за справи! Ще ніхто не складав цінності псам на прив’язі під стінами тління. Рубай поли, Федьковичу! Бо лишишся для потомства дурнем, як сак, а ти ж маєш себе за іншого:

Ich gehöre zu denen,

Die am Wege sterben, —

І твій слід невловимий, як високий птах, гуцульський батько із Стороння. Це твій герб, і опір твій — вперед! На три віки, що минули й ще прийдуть, хоч ближче тобі сардак, ніж Гординя, усі придомки всіх століть, дідицькі недуги, і слава, й статки.

Зі снів і марів йому не раз з’являлися поважні сподвижники його роду: прадід Микола Гординський де Федькович, високошанований засновник клану, володар Гордині і придомку Федьковичів дід Михайло, дядько Йосип — впливовий радник у львівському намісництві, дядько Андрій — знаний в Галичині лікар. Усе то люди красних становищ, з університетськими дипломами, пишнішого шифру в спадку предків годі було шукати, але Юрій чув у собі іншу силу крові і в замаху на розмаяні знамена власних чинів на це ніколи не посилався, як і на протоієрейські лисини й сутани Дашкевичів. Він свідомо осирочував