Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Літо було схоже на осінь, як тілиста дівиця на благочестиву брехню "інтересу". Було вже літо. І було схоже на осінь. Був якийсь рік негідний — ще червень, а вже зів’яло, не розвинувшись, засниділо на корені й на пні. І дні, і роки, і рідний дім. І затхлий світ нових і старих імперій. Упоперек возів коні вперлися копитами в землю, стомлювались ратища, і стовпи вставали над недобитими людьми. І сам я блукаю, як потрать світу, що не стоїть і не йде, а лиш чекає загибелі планети й Страшного суду. Куди не поглянь, ніхто вже не йшов у бій за людину, щоб людина не лишалася рабом. Не хотіли вмирати на розп’яттях Ісуса, хоч легше було вмерти, ніж жити. Ніж за ніщо працювати в поті чола і падати в муках, ніби нічого не трапилось і нічого з нічого таки не вийшло, як із мостини старого містка.

Ішов блудом, манівцями шістдесят третій рік. Без прикмет і наслідків падав у пустелю фальші, інерції застою переважали всі фантазії снів. Очі, що чогось вичікували й виглядали, потроху смеркли в сліпоті, хрести ламалися під вантажем зневаг, братовбивства і дітовбивства, навіть привахтені до камінних командорів шаблі вбивали іскрами, а ночами німі командори рівняли з землею кладовища, топтали прадідівські каяття, а на ранок немовлятами в чотири скоки добиралися до палаців та імператорів, щоб палити вістрями день, не знаючи провини. Як пояснити яловість цивілізації, яку навіть Шіллер і Гете нездатні були розбудити під прахом пірамід і Вавилонів. Чи, може, то насунувся вечір революції, щоб невдовзі піднятися досвітком її торжества? Чогось ніхто не жадав собі здоров’я і не шукав цілющої води. Були тільки п’яні захоплення і п’яна миттєва гідність батьків, дітей і внуків.

Так, він вернувся з армії зовсім ушкодженим і вернувся в пустелю. Емілія зосталася в пам’яті нерозумною сиротою, Юлія покриткою стала. Ще була Павлина. Брат назвав її хтивою коровою самопомсти.

Вороняча пустеля. Розлюдення людини на всіх шаблях і поверхах життя. Тіні минулих століть будять тільки божевільних, бо завтра людини лише на тому світі. І я родом із мертвих.

О ні, армійська служба його не оздоровила як сподівався старий Гординський, а ще більше знищила. Його оточували мертві погляди, до бездуму жорстокі очі стежили за ним по світу, в тому числі й по світу Європи, яка прагнула відродження під знаменами Марксового "Маніфесту" та душилася від Бісмаркової волі. Смерть ходила привидом за капіталом, та підстерігала й розум, і совість. А він належав до всіх розрядів: і до тих, які накладали на себе руки в безгомінні віку, і до тих, що плакали без руху, і до тих, що западали в перехмілля й починали дивитися на все байдужими очима, як тварини без об’ємного бачення. Він бував кожним серед усіх, як може бувати лиш поет. Тож не дивно, що часами йому хотілося гукнути: пропади все пропадом, і ти, Боже! Хоч добре усвідомлював, що це означає.

Пропади — це не відповідати, це топтати дозволене й не-дозволене, давай шабаш, усі злочинці, й ніхто ні за що не відповідає; ідолів теж скидати, традиції і дахи на хатах, дітей викидати з купелі, а колисками топити кострища з людським м’ясом… розгул крові і дикунства, геть святині і пророків, батьків і мудреців; право ножа і розбою, рвати знамена, перевернути світ і звалити в темряву планету; голі самиці гасають по лісах за п’яними чоловіками, президенти ґвалтують хлоп’ят, поїдають печених дівчаток і запивають молоком породілей; людиноподібна мавпа прагне космічного катаклізму, і неважливо, що це вже сталося: хочемо крові! Грабежів, хрускоту кісток, червоних слідів за немовлятами і прокази для всіх! Віспи, тифу, цвинтарів! Для всіх розп’ять, на душу населення. Найвищий рівень життя у зас-вітлрму безмір’ї — розп’яття для кожного, навіть ненародженого, для котів і крокодилів, для ластів’ят і носорогів. Придумати пташині розп’яття, а підкованими блохами стріляти в серця, музеї і мавзолеї. Голу Венеру — на Голгофу, і висотою до Місяця, лицарям нової віри і жандармерії — вільний доступ у мільйонновмісне лоно деконструйованої до жіночої повноти богині. Господньому Ангелу дзвонити тільки з гармат. Спалити дерева, бо віднині дерево не символ життя. Є лиш один символ всесущості — зґвалтована недолітками покійниця. І пропади все пропадом, все зайшло в тупість небес, ми досягай апофеозу сили і насолоди, наш апостол і пророк — маркіз де Сад. Хай святиться тисячолітнє царство Боже на землі, ера тисячолітнього блаженства шарпаків Ganz unten, на самому дні.

Та хоч як дивно, фантазії самоти і непоправності життя ніколи не мали над ним повної влади. Він несподівано посміхався сам до себе і тихо шепотів:

Дума, бочко, дума! Пана вчи розума!

І десь тут же взялося: моя непотрібність — це ваша зайвість. Я бідний, як Шуберт в епітомах моїх чорно-гірських пропілеїв, але не скам’янію, як Нібо у скелю, бо горя не знаю, пісня в душі бринить, не стихає, лиш би не стати в цих настроях партачем, у цій зарваниці, де прагнення волі і людяності властиве людині з материної утроби, та лиш будує перелоги між Цезарем і Квазімодо, як меч і недочасне благословення. Нічого, могили треба оберігати тридцять років, але Христос прожив тридцять три. Моя жінка не з мого ребра склепана, та через п’ять років після другої дитини стане не квасеницею, а відьмою чи й мефістофелем. Народ мій — поет землі і часу, земля народжує ритми, а час — слова і мелодії. Я поки що нічого не домігся, проте нічого й не відмігся, ніщо не зупинив, нічому не запобіг, але я готовий до всього. І до мурів, і до брам. Не хочу бути для людей богом, але й псом не стану.

На водоспаді вже не шуміла пересохла Путилівка. І не розмовляли смереки. Давно вже їх не чув. Як пірат з неправедним злотом на безлюдному острові, нічого не чув, крім шелесту хвиль в самому мозку і шелесту привидів з колись живих і діяльних людей із закривавленими самопалами. Хрести на долях. Божевільна жінка, символізуючи історію, шукає храму в кінці безлюдної, перевішаної вулиці, в безлюдному місті, забрукованому шумерами, з гаками шибениць на кожному розі. Можна сперечатися про те, як бачити речі, є перше і друге, вічне бачення невмирущого. Друге — як істина з полону приземленого рослинного буття, що вирвалася з пут, як душа з пораненого тіла на порозі смерті. Але чому повсякчасно