Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

– Робота виявилася важливішою? – з придихом поквапила.

– Безпека сім'ї виявилася важливішою, – ошелешив Андрій Михайлович, – З тими знаннями про роботу спецслужб та майбутнього завдання, які я мав, мене б так просто не відпустили. Розвідка – це кабала, з якої й за великого бажання дуже важко вибратися. Мені ясно дали зрозуміти, що втекти без наслідків я не зможу. І нехай би наслідки одного мене стосувалися, але я знав, що тоді робили з близькими неугодних розвідників. Я боявся за вас. Залишати все як було – стало неможливо. Завдання було надто небезпечним: у разі викриття ви могли постраждати. Істина, яка свідчить про те, що справжній розвідник не повинен мати рідних, спрацювала як чітко злагоджений механізм.

– Мама не знала? – озирнувшись до пам'ятника, запитала, хоч відповідь знала заздалегідь. 

– Ні, – підійшовши ззаду до Рити, схопив за передпліччя, легенько стиснув, – Вона б не пережила, дізнайся, що проміняв вас на роботу.

– Звісно, – гірко посміхнулася, – Вона й так не пережила. Куди краще було вважати, що проміняв нас на іншу сім'ю.

– Рито, ти не розумієш… – почав Одинцов і замовк.

– Ні, я розумію, – обірвала, стиснула долоні в кулаки, намагаючись утримати себе від вибуху і хоч якось сховати пальці від холоду, – Тобі здавалося, що так буде краще. Але ти не врахував одного – вона надто любила тебе, щоб змиритися з цим.

Одинцов промовчав. Сильніше вп'явся пальцями в руки Маргарити. Що тут скажеш? Час не притупив болю і нічого не забулося. Та вибір зроблено, назад не повернутися. 

– Ти ніколи не думав, що не варто було зникати з кінцями? – видихнула замружившись. Сніг посилювався і відкрито дивитись перед собою не виходило.

– Думав, – чесно зізнався, – але будь-які уподобання – смерть для розвідника. Здавалося, якщо я не з'являтимуся пару разів на рік, щоб привітати зі святами, ви швидше забудете мене і почнете життя з чистого листа.

– З твоїми можливостями ти міг хоч би здалеку спостерігати за нами! – не витримала, спалахнула, повертаючись віч-на-віч, – Якби ти хоча б спробував дізнатися, як нам живеться, міг всьому запобігти! Та ти вважав за краще залишитися в незнанні! Це не ми викреслили тебе зі свого життя, а ти зробив усе, щоб лишити нас у минулому і не згадувати! Вчинив, як чортів егоїст!

– Я ніколи про вас не забував, – видавив Андрій Михайлович.

– Та невже? Реальність свідчить про протилежне. З чого раптом вирішив згадати про нас шість років тому? – тиснула питаннями Маргарита, – Чи факт, що дочка повія, не вписувався в кришталеву біографію доблесного генерала? Варто було скрізь підчистити докази нашої спорідненості, щоб не ганьбитися, і забути.

– Усі минулі роки я провів за кордоном. Лише шість років тому повернувся.

– Ах ось воно що! – перебила, ляснувши в долоні, – А тут ностальгія заїла?

– Поки я жив у Німеччині, кілька разів намагався дізнатися про вас через знайомих, – ігноруючи уїдливий випад, продовжував Одинцов, – Отримував одну відповідь: все гаразд, живі-здорові. Потім з'ясувалося, що ви виїхали з квартири, про причини замовчали. Сказали, що бачили Машу в компанії якогось чоловіка. Я вважав, що вона оговталася, почала з чистого аркуша, тому й з'їхала...

– Ага, іншого чоловіка. Чергового товариша по чарці, – пересмикнувшись від неприємних спогадів, огризнулася дівчина, – Знаєш, скільки їх липло до мами за весь час? Не порахувати. Вона, звичайно, бухала з ними, але близько не підпускала.

– Я ж не знав... Подумати не міг.

– Якби вдався в подробиці – знав би, – стираючи з лиця сльози, Маргарита спробувала вгамувати образу, – Після повернення чому шість років тягнув із зустріччю? На це теж є виправдання?

– Лайнові ці виправдання, – знизав плечима Вотан.

– І все ж? – поглянувши в сумні очі, обрамлені зморшками.

– Після повернення в країну насамперед почав шукати вас. Думав переконатись у вашому щасливому існуванні та що давно не потрібний, а знайшов покинуту могилу дружини зі застарілим хрестом.

– Це ти встановив пам'ятник? – блискавичний здогад пронизав свідомість.

– Це найменше, що я міг зробити для неї.

– А я? – пересмикнувшись від чергового пориву вітру, що пронизав до кісток, – Шість років готував операцію з викриття Кирила, зробивши мене піддослідним кроликом. Знаючи на що здатний Рощин, просто залишив мене з ним?

– Він би тебе не зачепив.

– Спірне питання, – поблажливо пирхнула, – Вбити б не вбив, але всяке бувало.

– У нас була домовленість, у якій ти була ключовою ланкою. Лише через тебе я шукав інші підходи та лазівки до Рощина, а не пер напролом. Не думав, що все так затягнеться і погіршиться.

– Чим же дрібний авторитет міг налякати та утримати під контролем великого розвідника всіх часів та народів? – сарказм неконтрольовано проривався назовні. Намагалася бути стриманішою, не виходило.

– Рощин тоді вберіг тебе від терміну за Латуніна, але також у нього були козирі, щоб при нагоді посадити тебе, або в психлікарню запроторити. Знаю, що ти тоді була на межі. Я не міг допустити, щоб з тобою трапилося ще й це. Пробач мені, будь ласка. Якщо зможеш. Або хоча б спробуй зрозуміти.