Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Тому Маргарита відчувала особливу потребу приїхати сюди. Якщо у могилі Кирило – треба було попрощатися, вибачити його та вимолити помилування для себе. Щоб хоч там, на небесах, йому стало краще.

Прийшла. Подивилася на дерев'яний хрест та металеву табличку з ім'ям, не вірячи своїм очам. Думала щось тьохне, серце відгукнеться. Нічого. Спогади більше хвилювали, ніж цей свіжий пагорб землі, що мало асоціювався з Кирилом. Зрозуміла, що вважає за краще вірити в його порятунок, аніж смерть. Якщо для інших останнє очевидно, Риті простіше покластися на диво, ніж дозволити почуттю провини згризти себе до країв. Так і йшла від могили, сповнена надії та легкості. Можливо, самонавіювання, але здавалося, що Рощин її відпустив.

Натомість тепер чекав сюрприз в особі власного батька. Розсердитися хотіла на Олега, що розповів про їхню поїздку, та не виходило. Їй давно варто було поговорити з Одинцовим та залишити всі частини минулого позаду.

Підійшла до чоловіків. Не вітаючись і не дивлячись на Андрія Михайловича, притиснулася до Олега, вхопившись долоньками за комір його пальто. Уткнулася носом у шию, відчувши, як сильна рука обійняла за талію, міцно притискаючи до грудей.

Добре у його обіймах. Вдихати рідний запах, відчувати тепло. Дихалося одразу простіше. Проблеми забувалися, рани не так кровоточили. Багато в чому звинувачувала себе: що зіткнула лобами двох упертих, що довела ситуацію до точки неповернення, але жодного разу не жалкувала, що зробила вибір на користь Чернишевського. Поруч з цим чоловіком було легко. По справжньому. З ним і було життя.

– Вибач, що без твого попиту покликав Андрія Михайловича, – ледве чутно прошепотів Олег біля вуха дівчини.

– Все в порядку, – зирнувши в кохані очі, одними губами попросила: – Почекай, будь ласка, в машині.

Двічі повторювати не довелося. Поцілувавши Риту у скроню, Чернишевський відсторонився і повільно побрів до автомобіля, що залишився за воротами.

– Слухаю тебе, – повернувшись до Вотана, що терпляче чекав, відрізала Маргарита.

– Пробач мені, – промимрив чоловік.

Від його слів повіяло стійкою асоціацією дежавю. Той самий погляд і фрази як і минулого разу. І той же біль на душі у дівчини. Легше від його «пробач» не ставало, але уникати розмови далі немає сенсу. Півтора місяця цуралася, відмовлялася від зустрічі. Втім, що таке півторамісячне очікування у порівнянні з тим, що тривало понад двадцять років?

– Допустимо, я пробачу. Перед нею як провину спокутувати будеш? – кивок на пам'ятник з ликом матері та довгий погляд на чоловіка, який звався батьком.

Вдарила по найболючішому. Умисно чи випадково, але зачепила. Одинцов насупився, підтиснув губи, у куточках очей заблищало щось схоже на сльози. Чи це підтанули сніжинки? Риті не дізнатися. Такий незворушний чоловік, яким був Вотан, не звик показувати слабкості. Стримував емоції до останнього. Завжди. Але не цього разу.

– Я любив її, – хрипло зізнався Андрій Михайлович і крапля, що застигла між віками, повільно скотилася по щоці, – Все життя. Я й досі кохаю, – перевів погляд з Рити на могилу, – Найбільше на світі жалкую, що покинув вас тоді. Заплющуючи очі, часто бачу день, коли зруйнував усе. Марійка так плакала, – не стримуючи сліз, убивав одкровеннями, – Кричала, лаялася. Вона не розуміла, чому я йду. Я й сам не розумів, але був змушений. А ти… хапала мене своїми маленькими рученятами та просила залишитись.

Кожне слово віддавало гіркотою та тугою за втраченим. Рита усвідомила, що сон, який з недавніх пір часто переслідував її, де вона знову маленька дівчинка, яка утримує батька за рукави, був зовсім не сном. Уривками спогадів що, прокинувшись, стали лізти назовні. У сновидіннях завжди точно відчувала емоції дитини зі сну. Виявляється, свої емоції.

– Якщо так не хотів залишати нас, то чому кинув? – підійшла ближче до Одинцова, стукнула кулаком у груди, спочатку нерішуче, а потім знову і знову ударяючи з кожним разом впевненіше, – Ти хоч розумієш, що все трапилося з нами з твоєї вини? Ти тоді не сім'ю залишив без чоловіка та батька, ти зруйнував долі!

Сльози потоком котилися щоками, а дівчина не могла зупинитися і не бити батька. Гіркота та образа, що роками збиралися на чоловіка, прорвали оборону і ринули назовні. Якщо ця людина має пояснення своїм вчинкам, вона зобов'язана їх дати.

– Дочко, – нарешті заговорив генерал, навіть не намагаючись вгамувати та заспокоїти, зупинити бурю люті, що наринула, обрушену на нього у вигляді кулаків, – Розвідка не лише небезпечна, а й невдячна робота. Я вплутався в неї до того, як зустрів твою матір. Потім загрався, думав упораюся, зможу зробити неможливе – поєднати життя звичайної людини, сім'ю та роботу агента-нелегала. Деякий час виходило, поки завдання були простіші, і я не так сильно загруз у тому болоті. Молодому та самовпевненому все здавалося по плечу. Хоча вже тоді багато колег засуджували та не розуміли мене, заздалегідь лякаючи, що до добра це не доведе, на двох стільцях не всидіти: ти або успішний розвідник, або сім'янин, третього не дано. Коли я був на хвилі успіху: вдома чекала кохана дружина і донька, а на роботі ось-ось намічалося серйозне завдання, мене спустили з небес на землю. Довелося обирати.

Замовк, обмірковуючи та підшукуючи слова. Маргарита, сама того не помічаючи, застигла, як укопана. Дихати боялася, не те що зрушити з місця. Прислухалася до кожного слова. Хотілося зрозуміти його, не проґавити жодної деталі. Все було важливим. Все мало значення.