Олена Пчілка - Товаришки, Олена Пчілка

сходить… У хаті лягають спати, зараз погасять світло. Люба ходить по стежці між перелазом і грушею та все думає, думає… «Нащо ж заїздили, коли мали так коротко бачитись? Завтра забіжать, щоб тільки попрощатись. Зовсім нема чого прощатись, не вітавшись як слід! Звичайно, там і на вечерю зостались, на той урочистий «ужін»; ну, коли так, то що ж се… перед світом хіба вже заходити до мене? То вже велика ласка!..»

Одинадцята без четверті! Ну, звичайно, вже не будуть!.. Щось гірке підступило під серце Любі… не сама досада, а мовби образа… кипить, душить…

Люба стоїть на стежці; млявий промінь місяця падає на її опущену голову… руки нервово зчепились, хруснули пальці. «А я ще таку щиру радість показувала!» — гадає дівчина, і рука підноситься до очей, либонь, повних сліз.

— Любов Василівно! Се ви? — чує вона зненацька голос Корнієвича од перелазу.

Люба, кинувшись, повернулась… Серце затремтіло… Коли б місяць світив ясніше, коли б там напроти Люби стояв майстерник-маляр, може б, йому було цікаво побачити, як на її личку малювався недавній смуток і нова радісна турбота.

— Се ви? — перепитала Люба і поступила стежкою.

— Я! Я! — мовить Корнієвич уже в садку, вітаючись.

— Я думала, що ви вже не прийдете! Так пізно!

— Не можна було ніяким способом раньше вирватись! Обступили нас там всі, господарі й господині… Поки сеє та теє: чай, співи!.. Я і так насилу вирвався, щось там їм наказав, та якось визволився.

— А Кузьменко?

— Зостався там! Казав, що пізніше прийде… там з панночками! Нехай собі!..

— Ну, звичайно! Що ж!.. Коли зважив, що там ирнятніше, то й нехай!.. Ходімте ж у хату!

— Нащо в хату! Тепер і надворі так гарно! Посидимо тут де-небудь!

Сіли на лавочці, де сиділа перше Люба. Біла сорочка її здавалася ще білішою при місяці, по ніжному обличчю бродили лагідні тони, обрис його приймав тонкий, мальовничий вигляд; а руки, що перебирали краєчку на темному одінню, здавались прозоро-білими.

— Так ви думали, що я не прийду зовсім? — питав Корнієвич…

— А думала! — одповіла Люба, опускаючи голову.

— Надзвичайна прозорливість! Їхати такий світ для того, щоб просидіти у Величковських. Виходить би то, я для їх і приїздив?..

— Я не знаю!.. Ви кажете, що заїхали собі по дорозі!..

— По дорозі! Тільки все ж, либонь, не до мирового нашого! Мені треба порадитися з вами, перше ніж їхати в Полтаву…

— Зо мною?..

— З вами… А перш усього мені треба було побачити вас, повітати вас! — Корнієвич взяв Любину руку і стиснув її, неначе вперше сьогодня. Люба не противилась, серце їй так билося, і та ніжна ручка з довгими тонкими пальцями перейшла в повну оруду Корнієвича.

— Як я за вами скучив! — мовив він, стискаючи її в своїх теплих, дужих руках, — А ви? Скучили за мною хоть трохи?..

— Дуже скучила!..

Корнієвич притиснув руку дівчини до уст так міцно, з такою загарою.

— Скучала, скучала… дорога моя! — промовляв він потім.

Люба чула на собі його погляд, чула, як змінився його голос, чула так близько од себе його гарячі уста… Огонь той проймає й дівчину, бурхає у її грудях… Козацький ус, жаркі уста торкають край ніжної щоки її. Дужа рука пригортає любу дівчину до серця…

— Радість моя, як я люблю тебе! — шепчуть його уста, дишучи палким коханням.

— Любий, — одповідає вона, і уста її теж одповідають безумному поцілунку; голова непритомно схилилась на груди любому козакові.

— Мила моя! Серце моє!.. Як довго я ждав сього щастя!.. Ти моя, моя! — промовив Корнієвич, упиваючись своїм щастям, упиваючись цілуванням. Слова виривались самі собою…

Люба опам'яталась, Корнієвич цілував кожний окремий пальчик на її руці, що нібито означало, що і він трохи заспокоївся.

— Чого ж… чого ж завжди був такий повздержний, коли… коли так любиш? — питала дівчина.

— Такий я вдався!.. Або, може, таким зробило мене життя! Не умію я, не звик провадити ніжні речі! Я виріс без матері, зовсім її не пам'ятаю, виріс коло суворого батька, котрий, чинивши догоду моїй мачусі, ще менше оказував мені ласки, ніж би, може, хотів… Потім я жив у закритій школі при гімназії, де педагогічним принципом було не розманіжувать, а пригнічувати чулу дитячу душу, і ласки я не знав, не навчивсь і сам буть ласкавим. Лагідного жіночого товариства не знав я й підрісши. Перший раз попав я в те товариство у Цюріху. Ти знаєш, яка то була строката юрба! Треба було перше розглянутись у ній. І я розглядався з цікавістю до тих, мовляв Кузьменко, «головоногих» і «явноголових». Розглядаючись, побачив тебе!..

— Ах… пам'ятаєте, як ви перший раз розказували мені щось таке в аудиторії, коло дошки? Яка я дурненька тоді була, аж тепер сором!..

Сі слова, навпаки, дали привід Корнієвичу знов поцілувати милу ручку.

— Дурненька! — переказав він з докором. — Зовсім ні! Прийшло в аудиторію, так збентежилося, потім ото сіло біля мене, розгорнуло свої папери, так слухає уважно, таке розумне, миле! Мені здається, що я з тої ж хвилини полюбив тебе мимо своєї волі… І далі любив усе більше та дужче! А що не говорив ніколи про свою любов, так кажу ж тобі, що не мистець я на такі розмови… та до того бачив, що ти не горнешся до мене… що я не любий тобі чи… ще більше того!

— Я просто боялась трохи… тебе! — вимовила Люба, склоняючись до Корнієвича.

— Боялась?.. Тоді, коли я готовий був носить тебе на руках! — мовив він, пригортаючи її міцно. Не міг же я бути навісним, коли мені здавалось навіть, що другий… та ні, я не хочу згадувать про се. То був такий тяжкий час тієї заздрої муки!.. Потім, потім теж я не був певний у тобі, в тім… ну, в тім, що я побачив перший раз з певністю отам, при нашому розстанні, як ми з поїздом рушили, а ти зосталася з сльозами в очах, плачучи, як мені здавалось… за мною! Од тої пори я рвався до тебе щоминути!.. О, за сей час розлуки я добре зважив, як я тебе люблю! Поки ти була на очах там, у Цюріху, поки я бачив тебе щодня, якось терпілось: зустрінешся, поговориш, побачиш; а як зостався сам — неначе половину життя згубив! Ну, просто, сказавши по правді, остатнім часом навіть досадно на себе було: що ж, справді! — нічим не можу зайнятись як слід! Бог знає що! Рветься душа до тебе, та й годі!

— А чому ж не писав про се?

— Не писав.