Олена Пчілка - Товаришки, Олена Пчілка

красить! Французи кажуть, що кожна молода гарна: «Chaque fiancée a beau succés». Може… Однак не всяка молода бува такою гарненькою, повабною, як Люба, не на кожній голові буде так мило лежать вінок з померанцевого квіту. Який ніжний контур головки, яка зграбність поворотів, який блискучий погляд! А стан в тому білому одінню!.. Де у неї взялась така красива талія?

Погляд Костів стає не таким безпричальним, як з приїзду, він раз у раз звертається на молоду! А! На молодих!.. Бо вони все в парі: той русогривий обладар не одходить од своєї «власності». Якесь неприємне почуття встає у Костя, стукає в голову: Кость раз у раз проводить по своєму високому чолі.

— А! Прошу, прошу! Чому ж не зайшла зараз із церкви? — вітала Люба, цілуючись, паню Штокман, Раїсу нашу, свою ж таки товаришку! Прийшла ж тая товаришка на весілля, не погордувала запросинами Любиними, ще й чоловіка свого привела, пана Штокмана. (Гостюють, бачите, обоє в пані Братової, приїхавши з Петербурга подихати трохи південним українським повітрям).

Раїса убрана по-петербурзькому: у модній, штучній сукні з практично дорогої тканини, тримається без примусу і разом ваговито, більше ваговито, ніж перше. Herr Stockmann такий самий, як був, лиш трошечки мовби потовщав; але той самий дерев'яний уклін, те саме сухе стискання руки. «Ich gratuliere! — мовить він Любі.— Wünsche viel Glück und Wohlergehen!» — додає Корнієвичу, котрий ото й зостався при розмові з ним, бо коли Люба мала бесідувати з товаришкою, то хто ж би у Марії Петрівни мав зайняти такого гостя? Навіть перший зять її, муж старшої дочки, полтавський учитель, одступився поодаль од пана Штокмана…

— А, Константан Михайлович! Яка несподівана зустріч! Давно ви в наших місцях? — гукала тим часом привітно Раїса. — Розкажіте ж мені, де ви бували, як маєтесь?

Побачивши, що Раїса доволі зайнята з Костем, Люба хутко одійшла до других гостей.

— Оце він, той німець? — питає в неї Катерина Пантелеймонівна, сидячи з кумою та сусідкою Марії Петрівни.

— Він же, він, — одказує, усміхнувшись, Люба. І щоб пані Загоровська не розсмішила її ще більше, пішла до іншого, молодого гурту, де Богдашевич щось таке ваговите розповідає сусідчиній молоденькій дочці.

Однак Herr Stockmann довго не сидів. Перед вечерею став прощатися з молодими і з господинею дому.

— Куди ж се ви? — питала Люба.

— Любочко! — мовила Марія Петрівна, — Ти ж уже попроси!.. Як там по-їхньому!..

— Справді, чого ж ви спішитесь? — сказала Люба по-німецьки.

— Ні, не займай його, — вмішалась Раїса, — нехай собі йде! Йому тут у нашім городі пива нема, і він всюди тільки світом нудить! Нехай собі виспиться, то, може, не такий кислий буде!

Herr Stockmann пішов, a Frau Stockmann зосталась. Однак той кавалер, той молодий товариш Кость, котрий би то мав займати її, щось то не дуже займався нею: дивився більше кудись у просторінь. Люба й Корнієвич сіли теж до товаришів, розмовляли охоче. Спогадували колишнє, різні пригоди з цюріхського життя, товариство університетське.

— А де Білосельська? — спитала Раїса. — Вона, здається, за границею зосталась?

— Вона в Парижі хотіла вступити в консерваторію, учитися співу, — одказав Кость. — Тепер, здається, кудись виїхала, либонь, в Мілан чи на води кудись.

Розмова перервалась.

— Ну, як же ти маєшся? — питала Раїсу Люба. — Ще гаразд мені не розказала, як там живеш у Петербурзі.

— Нічого! — одповіла Раїса. — Практикую, маю свій кружок знакомих, більше між професорством.

— Маєш прийомні години для слабих?

— Звичайно.

— Ну, що ж, і для бідних маєш прийомні години?

— Ні, ннні!.. Се страшенно клопітно, та й користі жодної немає!

— Ну, для лікарів, звичайно! — мовила Люба, усміхнувшись. — Але ж для недужих то єсть користь.

— І для недужих невелика! — одповіла Раїса.

Подали вечерю. Гості гучною юрбою сіли. Великого прибору й великого етикету не було, однак все ж таки молодих посадили урочисто на посаді, мовляв. Люба сміялась чогось; їй весело й чудно трохи було. Молоді між собою перемовлялись, однак і інші зачіпали їх розмовою, жартами. Кость за вечерею стратив останній добрий настрій, щось нічого не їв, не пив і навіть сусідці своїй, тій Stockfrau (він пригадав собі в думці те прізвисько Раїсине) не прислужував, хоть вона охоче розказувала йому щось там таке про її життя у Петербурзі. Спільна ж розмова гостей дедалі оживлялась, голоснішала. Хтось-то підняв питання, що нібито вино гірке і треба, щоб молоді зробили своїм гостям ласку, підсолодили його; не пити ж, справді, гіркого напою!.. Намігся ж і чоловік Любиної сестри: «Гірко!» та й «Гірко!» гукає! Корнієвич вагувався, далі огорнув рукою Любу і поцілував у самі уста. Що ж, мовляв, таке! Одно те, що не перший же раз йому було, а друге — чей же таки можна вже було й прилюдно поцілувати свою княгиню… «От тепер посолодшало!» — говорили гості. Одному тільки Загоровському Костеві не посолодшало: його страшенно прикро різнув той виступ Корнієвича, і він уповні згоджувався з Раїсою, коли вона процідила до його: «Дурацький звичай!» Йому здалось до сього, що Корнієвич силою поцілував Любу. Може буть, що в сьому була доля правди: Люба страшенно збентежилась і спаленіла, коли Корнієвич рішив уволити волю гостей і її рідних; однак же, либонь, не зовсім підневільний поцілунок зірвав Корнієвич, хоч краєм уст, та од повіла йому його збаламучена молода.

Вечеря скінчилась. Гості ще зоставались: не зриватися ж, мовляв, зараз по вечері, треба посидіти. Розмістилися знов у двох покоях; в хаті було душно, двері на ґанок одчинили. Люба хотіла освіжитись, вийшла на ґанок.

— Куди? Куди? — питав її Корнієвич, ідучи слідом. — Щоб застудитися надворі після душної хати? Не можна! Ходім у хату! — І він обняв Любу, щоб вести назад.

— Пустіте, Дмитро Назарович! — казала Люба. — Я сама піду!.. Пустіте!..

«Пустіте!» «Ідіте!» — передражнював Корнієвич. — Доки ж то вже буде те величання? Коли ж то вже буде «іди»? Коли?.. Ну, поцілуйте ж тут один раз, один тільки раз, та й підем! Любочко, дружинонько моя!

Руки Любині обвились коло шиї Корнієвича. Один поцілунок став за скілька. Тут пак ніхто не бачив!

Отже, помилилась молода! По двору ходив Кость, він бачив, як Люба вийшла, бачив усю ту милу сцену. Коли Корнієвич і Люба зникли в покоях, він зійшов на ґанок і журливо задумався: тут він стояв колись-то з Любою… Не йому судилося те щастя, котре вживає тепер з милою дівчиною Корнієвич… В думці його мимоволі встали слова поета: «А щастя було так близько, так можливе!»

с. Колодяжне, 1887 р.