Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

вперше ви­пу­сти­ли до Польщі — навесні 1989 року — я ба­чив брудні вули­ці, поро­ж­ні крамни­ці і спеку­ля­нтів, які ку­пу­вали совє­тські рублі за ви­щою, ніж у банку ці­ною. Все це бу­ло ча­сти­ною то­го само­го сві­ту, тої самої без­надійної совє­тської ци­вілі­за­ції. Те­пер я ба­чу рі­зни­цю скрізь — у поїзді, де польські провід­ни­ки поводя­ться вві­ч­ли­во, а украї­нські — як завжди, по-совє­тськи; у кав’ярнях і крамни­цях, де обслу­га дбає насамперед про клі­є­нтову зру­чність, а не свою власну; і, зре­штою, в установах — до та­кої мі­ри, що навіть не му­шу зази­рати до соціо­ло­гі­чних опи­тувань, аби знати, що абсо­лю­т­на більшість поля­ків дові­ряє сьо­годні своїм урядовцям, су­дам, поліції, — на від­міну від в Украї­ни, де всім державним ін­ститу­ці­ям дові­ряє що­найбільше кі­льканад­цять від­со­тків громадян.

Як аналі­тик, я знаю, що та­кси­сти є ненадійним дже­релом соціо­ло­гі­чних знань, то­му що ча­сто говорять клі­є­нтові саме те, що він хоче почу­ти. Але як пи­сьмен­ник я завжди охоче їх ви­слу­ховую, то­му що сам стиль, сама форма сказано­го ча­сто бу­вають промови­сті­ші від змісту. Польські та­кси­сти, поді­бно до на­ших, мо­жуть нарі­кати на світ, на жи­т­тя, на владу, про­те роблять це пере­ва­ж­но з гу­мором, мовби зні­чев’я, без ха­ракте­рної для на­ших та­кси­стів озло­бле­ності.

В остан­ній поїзд­ці з Борис­поля спів­ві­тчи­зник сказав мені, що «все одно ні­чо­го не зміниш», що «ця банда — надов­го», і що «без напалму її не ви­ку­риш».

«Але ж поля­ки, — ка­жу йо­му, — якось усе зміни­ли. І те­пер це зовсім інша краї­на!..»

«Так то ж поля­ки, — ка­же та­ксист, — їм уся Європа допомага­ла!..» «Європа всім по­троху допомагає. Ті­льки не всім це на користь. Ось я недавно був у Руму­нії…»

«Так то ж ци­га­ни!» — впевнено ка­же та­ксист.

«…і в Бо­лга­рії», — кваплюсь я поверну­ти роз­мову на політи­чно корект­ні­ші рейки.

«Поля­ки друж­ні­ші», — ви­сло­влює здо­гад та­ксист.

«Та ні, вони ча­сом теж вою­ють — незгірш од Юще­нка з Ти­мо­ше­нко», — запере­чую я.

Та­ксист знов замовкає, а тоді ви­дає афори­сти­чну фразу, варту під­ру­чни­ка політо­ло­гії:

«Хо­тів би я поба­чи­ти, до чо­го б вони довою­вали­ся, ко­ли б мали сво­го Яну­кови­ча!..»

«І своє Ди­ке Поле», — хочу додати я, про­те вча­сно спохоплю­ю­ся, що найбільший наш кло­піт — усе-та­ки не від то­го Ди­ко­го Поля, ко­тре на мапі, а від то­го, що в го­ло­ві.

2013

3. САМОВИ­ЗНАЧЕ­Н­НЯ

Три есеї про іденти­чність

1. На­ція

Якось на само­му поча­тку 90-х моя семи­лі­т­ня донька пові­до­ми­ла, що їм у школі задали ви­вчи­ти ві­рша під на­звою «Гімн Украї­ни». Вона не знала, що та­ке гімн, тож я му­сив поясни­ти, що це текст, який ко­гось або щось просла­вляє й оспівує. Що та­ке Украї­на — вона не запи­тувала, бо, ви­дно, вже знала.

Я й досі жа­лкую, що не просте­жив, ко­ли у моїх ді­тей з’яви­ло­ся це поня­т­тя, як і без­ліч інших — що абстракт­ні­ших, то складні­ших для ди­тя­чо­го ро­зумі­н­ня. Оче­ви­дно, що всі ці те­рміни — Украї­на, народ, іденти­чність, патрі­о­тизм — му­си­ли асоцію­вати­ся насамперед із чи­мось конкрет­ним: сусі­дами, які роз­мовля­ють іншою мовою, пере­хо­жи­ми, які ви­глядають ці­лком інакше, картою сві­ту чи, ще кра­ще, глобусом, на якому твоя краї­на — земля схо­жих на те­бе лю­дей, — по­значе­на іншим ко­льором.

При­пу­скаю, що ро­зумі­н­ня цих абстракт­них ре­чей з’явля­є­ться років у п’ять і по­ступово глиб­шає. Пере­сува­н­ня у просторі дає змо­гу поба­чи­ти, що поді­бні лю­ди жи­вуть не ли­ше довко­ла те­бе, а й в інших місцях, окресле­них картою. Від­чу­т­тя лі­нійно­го без­коне­чно­го ча­су дає змо­гу уяви­ти собі «народ» як лю­дей, що не ті­льки жи­вуть те­пер, а й жи­ли рані­ше, ще до тво­го народже­н­ня, і які, ймовірно, жи­ти­муть по­тім, після твоєї сме­рті. І, наре­шті, пі­зна­н­ня інших абстракцій до­зволяє усві­до­ми­ти «народ» як спільно­ту не просто поді­бних до те­бе — мовою, ви­глядом, звича­я­ми, — а й об’єд­наних однакови­ми правами, законами, державни­ми ін­ститу­ці­я­ми у політи­чну на­цію.

Що складні­ша абстракція, то старшою й ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шою для її ро­зумі­н­ня має бу­ти лю­ди­на. І так само до­зрілі­шим і ми­слен­нє­во досвід­че­ні­шим має бу­ти лю­дство. Поясни­ти первісній лю­ди­ні, що та­ке «на­ція», так само немо­ж­ли­во, як і три­рі­чному ді­тла­хові. Зре­штою, навіть у середньовіч­чі «на­ція» бу­ла чи­мось надто абстракт­ним, то­му що лю­ди се­бе ото­то­ж­ню­вали насамперед зі своєю місцевістю, а ши­рші спільно­ти уявля­ли­ся го­ло­вно в кате­горі­ях ві­ри, стану й під­данства.

Сьо­годні ва­жко собі уяви­ти той світ, де мова не мала жодно­го си­м­волі­чно­го значе­н­ня й бу­ла ли­ше більш або менш зру­чним інструментом, де пи­сьмен­ни­ки пи­сали не «народною» мовою, а ла­ти­ною (чи це­рковнослов’янською), де знать, на від­міну від просто­лю­ду, «непатрі­о­ти­чно» кори­стувалась чу­жоземною французькою, а ге­рби й прапори си­м­волі­зували не на­цію, а всьо­го лиш конкрет­ні шля­хе­тські роди.

Лія Ґрі­нфелд (Liah Greenfeld) у га­рній кни­зі «На­ціоналізм: п’ять шля­хів до модерності» просте­жує еволю­цію те­рміну «на­ція» від Давньо­го Ри­му, де воно, власне, вини­кло, й до на­ших днів. Ла­ти­нське natio — народже­н­ня, походже­н­ня, рід (від nasci — народжу­вати­ся) — вживали насамперед що­до груп чу­жи­нців, що при­бу­вали до Ри­му з тої чи тої місцевості як та­кі собі «заробі­тча­ни», «лі­мі­т­ни­ки» і не мали тих самих прав, що ри­мля­ни. В середньові­чних уні­верси­тетах ці­єю кате­горі­єю опи­сували групи сту­дентів із рі­зних країв (не конкрет­них, а досить довільно згрупованих за гео­графі­чною чи мовною ознакою; ця бю­рократи­чна кате­гори­за­ція мала суто при­кла­дний і ти­м­ча­совий ха­рактер і жодною мі­рою не впливала на форму­ва­н­ня якоїсь сталої спільної іденти­чності поза ме­жа­ми уні­верси­тету у сту­дентів, ска­жі­мо, з Іта­лії, Франції та Іспанії, запи­саних у Пари­жі під спільною рубри­кою «l’honorable nation de France», чи сту­дентів з Англії та Німеч­чи­ни, зареє­строваних як «lа constante nation de Germanie»). Але оскільки ці сту­дентські спільно­ти фу­нк­ціону­вали як товари­ства взає­модопомо­ги, а та­кож брали участь у зага­льноу­ні­верси­тетських дис­пу­тах, то те­рмін natio почав вказувати не ли­ше на ре­гіон спільно­го походже­н­ня, а й на певну спільну пози­цію та дія­льність.

У цьо­му значен­ні — як спільно­та, об’єд­нана по­глядами, — те­рмін «на­ція» був за­стосований до уча­сни­ків екле­зіасти­чних дис­ку­сій на це­рковних соборах, у яких пред­ставни­ки уні­верси­тетів брали активну участь. А що серед уча­сни­ків бу­ли та­кож пред­ставни­ки сві­тської та це­рковної влади, те­рмін «на­ція» почав по­знача­ти політи­чну, ку­льтурну, а згодом і соціальну елі­ту. Дія Ґрі­нфелд вва­жає цю зміну фу­ндаментальною: принале­ж­ність сту­дентів до тої чи тої «на­ції» бу­ла ти­м­ча­совою і мала суто практи­чний ха­рактер; нато­мість принале­ж­ність уча­сни­ків це­рковних соборів до певної «на­ції» закрі­плю­вала за ни­ми ви­сокий статус та­кож поза ме­жа­ми собору, надаю­чи тій принале­ж­ності ще й ха­ракте­ру си­м­волі­чно­го.

Від­так «на­ці­єю» стає вся елі­та — спершу в Англії, згодом — через ди­фу­зію ідей та по­глядів — і в інших краї­нах. Європейські просві­т­ни­ки по­ступово поши­рю­ють поня­т­тя