Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

— Та ж загинув ти! — скрикнув дозорець! — Уже тиждень минув, як за спомин душі чашу пили!

— Оце круто кермо заклали, — пробурмотів Тіпун. — Так і байдак перекинути недовго, тіпун мені на язик.

Полупуд помовчав трохи, обдумуючи несподівану звістку.

— Гм... І хто ж напоумив товариство мене поховати?

— Так гонець із Умані до кошового прискакав. Він звістку про розорення татарами Свиридового Кута і привіз. Казав, тільки згарище від села залишилося. А ж ми знаємо, що ти там після походу рани заліковував, а потім і зимувати залишився. Курінний подейкував, що знайшов ти собі в селі молодицю і осісти збирався. Брехали, чи як?

Василь знову смикнув вус.

— І правда, і не зовсім... Довго розповідати. Колись нагадаєш мені в шинку... Якщо жбан пива поставиш.

— Домовилися, — потер долоні, наперед смакуючи цікаву історію, Іван Грач. — А що пом'янули живого, то не біда — тепер утричі довше жити будеш.

— Коли до кого Стара з косою прийде, про те лише Господу відомо. Але, після нападу на Свиридів Кут зі мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, — Полупуд не полінувався, вказав на мене, — може і згодився б заупокійний молебень. Так то... Не дарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годі язиком мести... Клич хлопців, приймайте байдак. Вантаж на ньому знатний. Товариству сподобається. А мені до кошового спішно. Справа важлива... Човен даси, чи гать потаємну проклали? Змінилося все за рік, нічого не впізнаю.

   — Плавні, як діти, — погодився дозорець. — Рік-два не бачив, і не впізнати. Може, власні, а може — підмінили.

— Аби дружина признавала, решта якось буде... тіпун мені на язик, — зареготав керманич.

Дивно, але Тіпун поводився не як злочинець, доставлений на суд, ба навіть на ешафот, а немов з далекої дороги додому повернувся. Привільно та весело. Геть, як Полупуд. І оскільки пояснення цьому я не міг знайти, вирішив керманича з очей не спускати. Принаймні, поки його не приймуть інші козаки, або сам не зрозумію в чому заковика.

І ще одне... Припустимо, Тіпун, з його ж слів, усе життя на Дніпрі провів і знає річку, як власне подвір’я, але тут не головне русло і навіть не притока. Як він зумів по всіх цих таємних протоках знайти дорогу аж до самої Січі? Сумніваюся, що це відомо кожному харцизові та розбійнику. Особливо з тих, які зброю бусурманам возять! Будь щось подібне можливо, козацьку фортецю давно б уже турки чи татари знищили! Бо ж Січ їм, як кістка в горлі, поперек стоїть.

Так що і цьому теж не завадило б знайти розумне пояснення. Навіть дивно, що Полупуд не звернув уваги. Ну, та нічого, моя параноя не дрімає і її недовір'я на обох вистачить.

— Човен дамо… — відповів дозорець, після того як насміявся досхочу. — Підводь байдак он до тих верб і стрибай на дерево. Як злізеш на розчоху, побачиш. Потім пливи просто перед себе, куди ніс наставлено. Далі — за віхами слідкуй. На жердинах снопи прив'язано. Коло тих, що з житом — направо завертай. З гречкою — теж направо, а от біля тих, що з горохом — там наліво. Разів зо шість повернеш, то вже побачиш. Або тебе помітять... Повз острів не проскочиш.

Після заклав пальці до рота і двічі свиснув. Але і на тому не обмежився, а ще постукав руків'ям ножа по стовбуру дуба. І в той же час з десяток козаків з’явилося по обох бортах, немов з-під води виринули. Втім, саме так і було. Бо усі, як мундштуки, тримали в зубах довгі очеретини.

— Хлопці, з веслярами не приятелюйте, поки рада старшин не вирішить, що з ними робити! — попередив запорожців Полупуд. — Я їх як розбійників полонив. Щоб кров проливали, того не бачив, брехати не стану. Але на отамані їхньому клеймо Каїнове навіки випалено. Бо то не хто інший, а Семен Крук.

— То ти і з Круком зустрівся? — знову озвався Іван Грач. — Ти ба... Виходить, ще один мрець воскрес! Василю, Христом Богом заклинаю, не розповідай нікому своєї історії, доки я не змінився. Мені лише до заходу тут кувати залишилося. А за це я тобі не жбан пива, а кварту горілки виставлю. Домовилися?

— Добре... — знизав плечима Полупуд. — Як поговорю з Сірком, піду в курінь. Там і знайдеш мене, якщо не передумаєш розщедритися. Ну, що, Петре, поплавали та й досить, полізли на вербу?

І тут я помітив, як напружився Тіпун. Керманич явно хотів щось сказати, але не наважувався. Гм? Я ж сам вирішив очей з нього не зводити.

— Василю, а давай Тіпуна відразу з собою візьмемо. Адже він теж до курінного поспішає. Та й розповісти... — погладив по пазусі, де висів на мотузці таємничий ключ, — йому є про що. На додачу до наших слів. Все одно, за ним відразу пошлють, як тільки ти про знахідку заговориш.

Тіпун швидко опустив очі, але я встиг помітити, що напруга з погляду керманича зникла. Та й підхопився він з лави надто поквапливо. Немов тільки цього і хотів? Ох, непростий ти розбійник... Ну, нічого. Я на сторожі.

Полупуд лише кивнув. Мовляв, згода. Нехай. Встав на борт, потужно відштовхнувся, аж дошки скрипнули, і стрибнув на вербу, яка прийняла його з радісним тріском гілляччя. У мене вийшло ще гірше. А звідки взяти навик десантуватися на дерево? Добре, віти у верб гнучкі, пружні, а не гострі і тверді — інакше без пошкодження не обійшлося б. А ось Тіпун, незважаючи на поранену руку, виконав усе спритно, наче мавпа. Стрибнув, завис на гілці, хитнувся разок і вже стоїть внизу. Як на ескалаторі з'їхав. І поки ми з Василем озиралися та обтрушувати, сів у пришвартований човен з таким виглядом, ніби казна скільки нас тут чекає. Що ж, народжений повзати... альбатросом не стане.