Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Розділ 13

Звернувши ліворуч вдруге, човен вискочив з очеретяних заростей на вельми пристойних розмірів протоку. Вода тут не стояла, а з веселим шумом доволі жваво проносилася повз пологий острів. У верхній частині якого, метрів за сто від берега, стояла дерев'яна фортеця. Оперезана суцільним, міцним частоколом з двома вежами на кутах і широкою, надбрамною. Поміж зубцями на стінах подекуди виднілися жерла гармат... Або мортир... В цьому я не спец. Але розміри солідні, хоч кавунами заряджай. А ще за частоколом височів хрест, що вінчав маківку церкви... Православний.

Вся площа перед частоколом аж роїлася від народу, немов у супермаркеті в день передсвяткових розпродаж або перед офісом банку, що оголосив про банкрутство. Не менше сотні... Гомін теж стояв відповідний. Аж дивно, наскільки заглушають звуки осока та очерети. Поки не виплили на плесо, нічого не чув. Тиша. Навіть сумніватися почав, чи добре зрозуміли, біля яких снопів куди повертати. Або оте «сіно-солома» не переплутали.

Зате тепер, як звук включили...

Особливо голосно було поруч одного, найбільшого гурту, що густо обліпив перевернутий догори днищем великий човен. Більш стрункіших ніж байдак обводів і хижого, навіть з вигляду. Призначеного для стрімкого лету, а не для перевезення вантажів. Мабуть, це і є та чайка, легендарне судно запорізьких козаків, на якому вони перепливали Чорне море і задавали клопоту Високій Порті.

— Тягни! Тягни...

— Куди преш?! Очі роззуй!

— А щоб тобі повилазило! Стій, зараза!

— Занось! Занось!

— Обережно!

Частина юрмилася на березі, інші — по коліна в воді. Зразу і не зрозуміти — витягають, чи навпаки — спускають чайку на воду.

В іншому боці острова, за частоколом невидимим, піднімалося кілька десятків димів і дзвеніли ковадла. Через шум протоки, здавалося, ніби передзвін доноситься здалеку. А то і зовсім з-під води долинає.

Човен тицьнувся носом у прибережну мілину і зупинився. Полупуд тут же вистрибнув, зробив кілька кроків на сухе і поклонився у пояс.

— Ну, здрастуй, матінко Січ. Давненько ж я вдома не був, — Василь перехрестився на церкву.

  Слідом за ним перехрестився і Тіпун. А нехай тобі грець! Поведінка розбійника інтригувало мене все більше. На нас стали поглядати, то ж і я, про всяк випадок, осінив чоло хресним знаменням.

— Гей! Хлопці! — закричав найбільш спостережливий, кидаючи шапку об землю. — Гляньте! То ж Полупуд! Щоб мене турецьким ядром на частини розірвало, якщо брешу!

— Точно... Василь... — погодився ще хтось. — Ось так штука. А ми його...

— Чолом, братове! — вклонився козакам Полупуд. — Радий, що пам'ятаєте. І що чарку за упокій душі підняти не погребували, теж спасибі. Тепер, якщо прикметам вірити, сто років ще проживу, не менше.

— Здоров будь, чортяка! — підскочив до Василя абсолютно голий козак.

На засмаглому до чорноти мореного дуба і густо забрудненому чи то дьогтем, чи ще якимось шмаровидлом тілі, вода трималася окремими краплями, немов бісер. І від цього запорожець виблискував на сонці, наче величезний шматок льоду або слюди. — Дай же я обійму тебе, товаришу дорогий! Який же я радий, що ти не загинув!

Козак і справді поліз обніматися і цілуватися абсолютно не соромлячись ні наготи, ні бруду. Не бентежило це і Полупуда.

— І я радий тебе бачити, Смола, — відповідав він весело, поплескуючи козака по мокрій спині. — Дивись тільки, не прилипни. Мені ще до кошового треба.

Невідомо прилип б «нудист» чи ні, але його відтерли в сторону інші запорожці, теж бажаючі висловити радість з приводу повернення Полупуда.

При цьому деякі поглядали на нас з Тіпуном, але з розпитуваннями не лізли. Надмірна цікавість на Січі не віталася. Занадто багатьом прибулим сюди хотілося забути минуле і ніколи більше, навіть випадково не згадувати. Прийнятим у науку новикам наставники так і говорили: «Дивися, слухай, на вус мотай, а захочеш про щось запитати — подумай ще разок і промовчи».

  — Ну, годі, годі, браття... — звільнився від дружніх обіймів Василь. — Як сонце зайде, приходьте в шинок до старого Шмуля, там і поговоримо про все. А зараз, не гнівайтеся — маю справу наглу, зволікання не терпить.

З цими словами козак підхопив під руки нас із Тіпуном і потягнув до воріт до фортеці.

Вхід у Січ ніким не охоронялася, ворота стояли розкриті навстіж і лише пара здорованів голосно хропіли догори пузом поруч з коловоротом, котрий опускав товсті ковані грати. Загалом-то вірно, від кого закриватися, якщо на всьому острові тільки козаки? А про напад сторожа заздалегідь повідомить.

Чим вище ми піднімалися по схилу, тим більше невидимих раніше ​​подробиць відкривалося очам. Наприклад, у тій стороні, де я помітив дими, було щось схоже на передмістя. Тільки не з хат, а — землянок, куренів і навісів. Над землянками наверх виходили тільки похилі дахи зі щільно укладених гілок. І лише деякі, найбільші, були вкриті дерном. Невисокі кущі там вже самі виросли. Схоже, їх будівельники і господарі не турбувалися про комфорт і затишок. Головне — швидкість і дешевизна споруди. Вірно… Під час нападу будинок або хату за стіну фортеці не сховаєш, то навіщо даремно витрачатися на те, що вороги спалять і пограбують?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍