Джулія Ромуш - Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У грудях пече настільки, що не можу зробити вдих. З кожною новою спробою здається, що легені обпікає. Пальці впиваються в холодну підлогу, перед очима все пливе, сльози застилають очі.
Мене наче розтоптали й в душу плюнули. Ніколи не відчувала себе на самому дні, як зараз. Це крах надій про світлі почуття і розбиті ілюзії померлих відносин. Всередині, біля самого серця нетерпимо пече і тліє.
Я не знаю скільки часу проводжу в такому стані на підлозі у чиїхось дверей. Поняття не маю скільки годин або хвилин пройшло. Знаю одне - мені не стало краще. Абсолютно.
В якийсь момент змушую себе піднятися на ноги. Але я мушу поспішати, йти звідси, тікати. Немає сил тут більше знаходиться. Здається, що вже і повітря на мене тисне. Я не хочу нікого бачити. Не хочу зустрітися більше ні з ним, ні тим більше з нею. Більшого приниження в моєму житті не було. Вона дивилася на мене як на брудну дівку. Як на бруд під її ногами. Їй було огидно знаходитися зі мною в одному приміщенні, і я її розумію.
Переставляю ноги, спускаюся сходами. Мені здається, що проходить ціла вічність до того, як я опиняюся на першому поверсі. Витираю долонями сльози, але роблю тільки гірше. Розмазую туш по обличчю.
Єдине, що я зараз хочу - це поїхати. Не зустрітися з ним на вулиці. Якихось пів години назад я мріяла, щоб Крістофер швидше звільнився, а тепер я хочу, щоб він по дорозі сюди зустрів всі червоні світлофори. Мені потрібна можливість просто виїхати. Вперше в житті я хочу забратися під ковдру і заскавчати. Настільки сильно мене підкошує все те, що відбулося.Настільки шокує і ламає.
Штовхаю двері й виходжу на вулицю. Холодне повітря вдаряє в обличчя. На вулиці йде дощ. Не сильний. Мрячить. І це зараз мене радує. Приводить до тями. Протвережує. І дуже відповідає тому, що коїться у мене всередині.
Трохи пройшовши вперед, я починаю крутити головою на всі боки. Я поняття не маю як звідси вийти й куди йти. Починаю нервувати, тому що бачу вдалині мерехтіння фар. Якась машина заїжджає на територію будинку. Серце різко падає в п'яти. Завмирає. Пропускає удар. А після починає битися з такою силою, що стискається болючим спазмом.
Машина наближається все ближче, а я все очевидніше бачу, що машина мені добре знайома. Це його машина. Крістофера.
Світло фар падає на мене і майже сліпить так, що я прикриваю очі. Чоловік прекрасно мене бачить, а я не можу зрушити з місця. Не можу навіть втекти. Я хочу подивитися в його очі. Брехливі.
Він так різко б'є по гальмах, що я кривлюсь від гучного вереску. Всередині все горить від люті й ненависті.
Крістофер виходить з машини, вимкнувши фари, але не приглушивши мотор.
- Алісо, що трапилося? - Почувши ім'я подруги хочеться істерично засміятися. Я не Аліса, брехливий ти придурок! Хотіла сьогодні тобі про це сказати, але ось реально пощастило, що не встигла. Хоча прекрасно розумію, що його це ні краплі не засмутить.
- Ніколи більше мені не дзвони. Ніколи не з'являйся в моєму житті. - Вимовляю голосно і твердо, його очі темніють, я чую з якою силою він зачинив дверцята автомобіля, він злий, але я в сказі.
- Що трапилося? - Він робить крок вперед, а я мої очі тут же переводять погляд на камінь, що лежить біля урни. Так, я не тямлю, що роблю, я в стані ефекту. Мені зараз хочеться виплеснути все назовні. Кричати, рвати й метати.
- Не підходь! Навіть не думай! - Кричу так, що він тут же зупиняється.
Я боюся. Боюся того, що він підійде ближче. Доторкнеться до мене. І я повірю у все, що він скаже. Повірю в будь-яку його брехня, тому що відчайдушно хочу того, щоб все, що відбулося раніше, виявилося кошмарним явищем. Я боюся себе поруч з ним. Тому тільки так. Ніякого контакту.
- Ти можеш сказати, що там, мати твою, сталося?! - Кричить так, що я підстрибую на місці.
- Іронія долі, - нервово сміюся, - як в тому анекдоті, тільки в нашому випадку повернувся з відрядження не чоловік.
На його обличчі ніяких емоцій. Він не дивується. Навіть заради
пристойності не намагається удати. Вигляд у Крістофера втомлений, він лише роздратовано відводить погляд убік. Йому плювати.
- Алісо... - Він робить крок вперед, а я сильніше стискаю камінь пальцями.
- Я попередила! Не підходь! - І руку заношу так, щоб він бачив і розумів, що я не жартую. А я ж зараз доведена до такого стану, що готова на все. І не зупинить мене ні що, навіть штрафи й покарання.
- Тобі потрібно заспокоїтися, чуєш?! - Він продовжує йти до мене, а я вже не в змозі оцінювати свої дії. Замахуюся і шпурляю каменем в його машину. З усієї сили. Гуркіт стоїть такий, що хочеться заткнути чимось вуха.
Мені на секунду стає легше, але потім приходить усвідомлення реальності. Я потрапляю в лобове скло. Бачу, як воно йде тріщинами, це все трохи витягує мене зі стану трансу. Я ніби прокидаюся.
- Якого чорта ти витворяєш?! - Чоловік кричить, а я, користуючись нагодою, що він відриває від мене увагу, кидаюся геть. Біжу туди звідки приїхала машина.
Він кричить мені услід, в якийсь момент я розумію, що він за мною біжить. - Божевільна, зупинись!
Від його криків я біжу лише швидше. Тепер мені вже не здається, що він хоче порозумітися або переконати мене в чомусь. В його голосі гнів і я розумію, що він хоче тільки одного - покарати мене.
Мене рятує те, що варто вибігти з двору і я тут же потрапляю в величезний потік людей. Мені вдається загубитися в натовпі, а після заскочити в перше ж ліпше таксі й поїхати додому.
У машині мене колотить від страху і стресу. Все що зараз я розумію, так це те, що він знає мою адресу. І це не дає мені заспокоїтись ні на секунду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш», після закриття браузера.
