Люко Дашвар - #Галябезголови

тому в Затятовому заговорили про покинуту базу відпочинку біля озера, яку нібито взявся відбудовувати новий хазяїн, Анка повеселішала.

— На базу приїжджатимуть багаті успішні чоловіки, серед них можуть бути і самотні, які прагнутимуть знайти… мене! — правильно розставила акценти, вирішила якнайскорше познайомитися з новим хазяїном бази і знайти привід якомога частіше відвідувати відновлену зону відпочинку, коли та врешті запрацює.

На зустріч поїхала не з порожніми руками. Напередодні відіслала сина до Толі, який і досі жив у міцній ще бабусиній хаті з розкішним щедрим на яблука, груші, малину, смородину і горіхи садом. Наказала набрати повну корзину всього, що на той момент визріло, і на «мегані», з повним кошиком духмяних свіжих плодів припхалася до озера біля лісу. Тут, на величезній галявині біля чистої води, за радянських часів функціонувала база відпочинку для тодішньої партійної еліти, побудована на кшталт швейцарських шале: з десяток окремих будиночків-зрубів з усіма зручностями, центральним корпусом з їдальнею, спортивним, кіно- і конференц-залами. На території колись працював ще і немалий зоопарк, була стайня з кіньми, та Анці здалося, що за роки запустіння тут не лишилося нічого живого.

Ішла галявиною вздовж берега озера, засмучено роздивлялася потьмянілі зруби, пошарпаний часом цегляний центральний корпус, потріскані асфальтові доріжки, зарості бур’яну. Хіба все це можна повернути до життя? І який у тому комерційний зиск? У відновлення бази відпочинку треба вкласти кілька мільйонів! І коли вони повернуться? Коли рак на горі свисне?!

«Треба скорше тягнути корзинку з фруктами назад до автівки і чухати звідси», — подумала, бо як людина, яка таки щось кумекала не просто у цифрах, але і в економіці, дійшла висновку, що новий хазяїн усього цього добра несповна розуму, раз вирішив витрачати гроші на таку наперед збиткову справу, як відновлення старої бази відпочинку, тож на перспективі побачити тут у недалекому майбутньому багатих і успішних холостяків можна упевнено ставити хрест і не витрачати дорогоцінний час на порожні балачки з новим хазяїном нетрів.

Уже відчинила дверцята «мегана», коли побачила чоловіка: немолодого, але і старим не назвеш, бо підтягнутий, міцний і на голові волосся ще не сиве. Стояв на хиткому містку, який загруз в озерній воді чотирма дерев’яними ногами-стовпами, з папкою креслень у руці, дивився на жінку спокійно і зацікавлено, а їй — серце впало.

— Та що ж це?! — прошепотіла вражено, бо так міг дивитися тільки кіношний отаман Лютий з «Невловимих месників»! І Толя Сулима, коли ще кучері мав. У чому магія — й досі не розуміла, та примружені їхні очі вабили, не зупинити. І цей погляд теж був із тих, з магічних.

Учепилася міцніше в корзинку і вже ступила крок у бік чоловіка, та перед очі — все Анчине життя, що воно через Толю пішло геть не за планом. І — що? Знову на ті самі граблі?! Зупинилася, бо розгубилася вкрай.

— Ви не заблукали? — почула голос чоловіка. Зійшов з містка, рушив до Анки.

— А хто питає?! — гукнула раптом так агресивно, що й сама здивувалася: чого це вона? Зарано ще боронитися.

— Андрій Чорнобай, — відповів чоловік.

Від тої зустрічі минуло п’ять років…

Через запасний вихід, як якась злодюжка чи служниця, що ще більш образливо, Анка Сулима вислизнула з файного будинку мужчини, якого вважала своїм! І дім його вже вважала майже своїм, а її з того дому — ледь не мітлою.

Розлютилася! Сунула порожньою вулицею, і все їй — криво! «Ранок уже! — дратувалася. — І де всі? Сплять і досі? Ось тому в нас місто занехаяне, весь час у якомусь срачі!»

— Сашко не спить! — згадала, пішла до майстерні сина, та думками все поверталася до вельми привабливої історії свого зв’язку з Андрієм Івановичем Чорнобаєм.

Нормально ж усе починалося. Не з бухти-барахти, як у малолєток! Був у Анки час придивитися до нового хазяїна напівзруйнованої бази відпочинку, який не просто взявся за її реконструкцію з розмахом, але і сам переселився до Затятового: у місті дім купив, на базі ще один для себе виплекав. Анка чула, що раніше Андрій Іванович Чорнобай жив у столиці, потім, кажуть, кілька років мандрував і якісь душевні рани загоював, бо ніхто не мав про нього відомостей. Та, певно, загоїв, раз наважився на такий масштабний проект, як будівництво на місці руїн класної бази відпочинку, яку назвав «Левада». Анці назва не подобалася, провінціалці вона здавалася занадто… провінційною. Назвав би свою базу «Бест», «Флоренція» чи «Марія-Магдалина», приміром. Красиво ж!

— У травах на галявині біля озера може бути тільки левада… — сказав Чорнобай.

Анка часто на об’єкті бувала, бо ще під час знайомства з Чорнобаєм запропонувала організувати постачання екологічно чистих продуктів на базу, потім допомагала хазяїнові перевіряти звіти будівельників з використання будівельних матеріалів. І так у них усе дружно відбувалося, з такою довірою. Анка навіть розповіла Андрієві, як кілька років тому вже одноногий Толя Сулима таки здійснив свою мрію, зібрав затятівців на добру толоку: почистили озеро, запустили у нього рибу. Чорнобай тоді дуже надихнувся. Навіть запропонував Толі роботу на базі, бо за два роки вже готувався відкривати її для відпочивальників, та Толя — наче відчував, що Анка до Чорнобая нерівно дихає! — відмовився навідріз, хоча робота була дуже підходяща: контролювати рибалок, щоб не більше двох кіло риби за раз виловлювали. А Анка, до речі, на той час іще не залізла під ковдру Чорнобаєвого ліжка, а тільки ламала собі мізки: як те зробити?

Все сталося два роки тому, якраз перед тим, як син Чорнобая мав одружитися. Засиділися на базі, бо Анка допомагала Андрію Івановичу мінімізувати оподаткування бази, а то, до речі, справа ювелірна: по лезу так треба пройти, щоб і закон не порушити, і мінімум податків заплатити, і до в’язниці не сісти!

— Знаєш, Аню, така дивна річ, — сказав Чорнобай. — Син надумав сім’ю створити, а я ловлю себе на думці, що маю сина, але ніколи не мав сім’ї.

— Андрію, а я зараз тобі скажу, чому так вийшло.

— Та невже?

— Точно! Дівчина завагітніла, тому ти й одружився. А то — найпереконливіший і найгірший фундамент для створення сім’ї.

— Звідки знаєш?

— Бо в мене, Андрію, така сама історія, — усміхнулася печально. — Завагітніла, тому і заміж терміново вийшла. І, бач, ми з тобою після того досвіду — досі самотні.

Анка замовкла, та очі блищали. Глянула Андрієві прямо в