Люко Дашвар - #Галябезголови

— А так не хочеться бути самотніми! Скажи! Хіба ми того заслужили, Андрію?..

Чорнобай мовчав, тільки дивився на Анку інакше. Не так, як завжди. Жінка плюнула на забобони, подалася до чоловіка і так гаряче поцілувала, аж задихнувся. Та, перш ніж затишна кімната у старовинному будиночку, який Чорнобай перетворив на свій барліг, уперше стала місцем зустрічі коханців, розставив усі крапки над «і».

— Аню, маєш знати! Я живу за принципом: тут і зараз. Не планую…

— Чого ти не плануєш? — Анка вже горіла.

— Нічого не планую. І ти… не плануй нічого стосовно мене. Домовились?

— А раптом я — більше, ніж твої плани не будувати плани! — із викликом видихнула Анка.

З моменту першої близькості минуло два роки, і весь цей час Анку Сулиму живила одна думка: її вогню вистачить для того, аби змінити життєві орієнтири Чорнобая? Та, як і раніше бувало в Анчиному житті, несподіваний емоційний сплеск перекреслив плани дочекатися ініціатив коханця. Затялася: от має сьомого березня поговорити з Чорнобаєм про створення сім’ї, хоч трісни! І що з того вийшло?!

Роздратувалася ще більше. З тим бойовим настроєм і увійшла до ангара, де Сашко затято мив скло токсично-жовтого трактора. І слова не встигла мовити. Син побачив матір, усміхнувся.

— Ма! — гукнув так задьористо, так весело і дзвінко, наче сама весна замість нього гукнула. — Чуєш? Я закохався!

Анка дивилася на сина, та бачила себе: ох же вони з сином дурні і затяті! Якщо вже хтось до душі, навиворіт ту душу вивернуть заради кохання.

— І як її звати, твоє кохання? — тільки й спитала.

— Ще не знаю, — без суму відповів Сашко.

Чорнобай смажив яєчню, в полі зору — годинник над газовою плиткою. Сьома. Сьоме березня, сьома година ранку. «Цей день змінить твоє життя назавжди», — згадав банальну фразу з фільмів, які Андрій Іванович звик вечорами дивитися у компанії Анки Сулими.

Глянув на Галю: застигла у метрі від Чорнобая при стіні, напружено спостерігала за кожним рухом свекра, наче контролювала процес. Усміхнувся: тепер, певно, доведеться змінити звички! Принаймні цей день уже точно піде не за планом! О 8.00 в офісі «Левади» з пропозиціями щодо відкриття нового сезону Чорнобая чекатиме керуюча базою Казимира Теодорівна Хитрук, сімдесятирічна енергійна пані, що її всі затятівці, а вслід за ними і Чорнобай, позаочі кличуть Казидорівною. Не встигне Чорнобай на зустріч із Казидорівною! Чи спробувати?

— Чого стоїш, Галю? Сідай за стіл, — виклав яєчню на таріль, поніс до столу.

— Бути як вдома? — мовила так гірко, що у Чорнобая — мороз по шкірі. Та що з дівчиною? Треба негайно з’ясувати! Чи — хай спочатку поїсть, бо видно, що голодна! Чорнобай згодом розпитає, що за біди невістку гризуть. Казидорівна зачекає!

— Смачного, — тільки і мовив.

Поставив таріль з яєчнею на стіл, дістав з холодильника все, що там тремтіло від холоду: салямі, шматок справжнього сиру «Гауда», солоних грибів, червоної риби. На дерев’яну дощечку поклав пів хлібини, ніж. Сам присів навпроти Галі.

— Спостерігатимете, як я їм? — дівча намагалося не виказати голоду, їсти без поспіху, і те майже вдавалося лише тому, що одночасно зі сніданком кидала в бік Чорнобая холодні злі слова.

— І сам поснідаю, — Чорнобай прискіпливо глянув на Галю. Відламав кусень хліба, зверху на нього — салямі, сиру. Нормально!

— Ви, мабуть, хотіли би знати… — видушила. Замовкла.

— Та вже будь така ласкава! Поясни!

Таріль з недоїденою яєчнею відсунула. Сині очі — Чорнобаєві в душу.

— Вам на мене — начхати, — мовила холодно. — Мені на вас — теж.

У Чорнобая щелепа від здивування відвалилася: глибоко копати взялася! А чому?

— Тому не робіть вигляд, що вам до мене є діло, не сіпайте запитаннями! — продовжила незворушно. — Я теж робитиму все, щоб не заважати вам, — замовкла на мить, плечима знизала. — За вашу гостинність і дах над головою — віддячу. Прибирати можу, їсти готувати.

— Так ти надовго? — не втримався Чорнобай.

Обхопила плечики руками, наче геть змерзла. Довго мовчала.

— Не знаю, — мовила врешті. — Можу зараз піти, якщо ви й надалі збираєтеся мене запитаннями мордувати, — підвелася. — Навіть, напевне, піду зараз, бо ви однаково питатимете, а мені не треба запитань! Дякую за сніданок! Хоча… яєчню ви солите, наче вам вісімнадцять! Вибачте, що я так кажу! Просто ви — стара людина…

— Я не старий!

— А який? Старий! А яєчню такою солоною зробили, наче закохалися. Та то таке. Піду.

Вийшла з-за столу, посунула до валізи і кейса, які стояли біля дверей. Чорнобай дивився дівчині вслід. «Не знаю, що за біда у них з Артемом сталася, та хай краще повертається до себе додому!» — подумав роздратовано.

— Галю! — гукнув.

Дівчина зупинилася, обернулася до свекра.

— Залишайся, — сказав.

Дивилися одне одному у вічі, наче намагалися зрозуміти щось украй важливе, не сказане словами.

— У мене є умови, — мовила врешті Галя.

Взяла зі столу таріль із залишками яєчні, виделку, вимила їх.

— Де мені поставити посуд, з якого їстиму? І дайте мені ще ложку, чашку. Хочу, щоб ніхто не торкався мого посуду! А краще зберігатиму його у своїй кімнаті. У мене ж буде особистий простір?

— Із передпокою направо — гостьова кімната з ванною.

— А двері зсередини замикаються? — в одній руці таріль і виделка, другою валізу намагається за ремінець підхопити.

— Та досить за все самій хапатися! Чуєш, Галю? — роздратувався Чорнобай. — І це не запитання! Це вимога. Заспокойся вже! Я сам твої речі до гостьової кімнати донесу.

— Тільки не чекайте, що дякуватиму!

— Забув уже! Коли хоч чогось від життя чекав! — зухвало відповів Андрій Іванович Чорнобай. — Давно вже сам усе беру!

Підхопив кейс і валізу, пішов до гостьової кімнати. Галя з тарелем і виделкою сунула за свекром услід, і збоку здавалося: чоловік — геть беззахисний, зараз дівчина нанесе йому удар у спину.

— Відпочивай, — Чорнобай кинув валізу і кейс біля дверей гостьової кімнати. — А мені час справами зайнятися. Зараз поїду на базу, повернуся тільки увечері. Їжа у холодильнику, посуд сама вибери, який схочеш, ключі від дому на столі лишу.

— Навіщо?

— Ага! Бачу, у тебе є запитання! — не втримався, кольнув.