Люко Дашвар - #Галябезголови
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сама до хлопця підійшла. Верзла щось типу: допоможеш сумку доперти? А коли підхопив її легко, пішов вулицею так, ніби життя особисто перед ним червону доріжку розстелило, крокувала поряд, намагалася приховати хвилювання дурними запитаннями.
— А ти хіба затятівський, бо я тебе раніше не бачила?
— І я тебе ніколи… не помічав!
Засмутилася. Та не здалася.
— А з якого ти району? З Семи Вітрів? Бо тільки там такі…
— Які?
— Я би розказала які, та часу не маю, — ляпнула, бо не знала, що відповідати по суті. Вже хотіла забрати сумку і самій забиратися.
І тут Толя сказав:
— Може, увечері зустрінемося? Бо дуже цікаво, що ти проти хлопців із Семи Вітрів маєш!
Отаке, мамо ти моя! І з усіх твоїх обережних бесід з донею про доросле інтимне життя, які скоріше нагадували не сексуальне виховання, а гурток ботаніки, Анка запам’ятала лише тезу про необхідність уміти вчасно зупинитися і відмовитися від інтимної близькості. На користь такого вольового рішення мама навіть наводила ряд вагомих аргументів, та того дня Анка ніяк не могла їх пригадати… Тому у міцній хаті Толиної бабусі — тільки-но віддала дім онуку, а душу Богові, — куди хлопець привів Анку після двогодинного кружляння лячними вулицями рідного Затятового, вирішила бути відважною: після першого у своєму житті сексу не втекла, щоб на самоті ще раз прокрутити у мізках і пережити новий емоційний досвід, а лишилася з хлопцем, бо дуже хотіла поближче із ним роззнайомитися, роздивитися ті звабливі очі, гладити кучері, міцне сильне тіло, наче кодувати: ти тільки мій!
За безсонну ніч багато цікавого дізналася, та головна новина оглушила за два місяці, коли усвідомила: три тижні поспіль можна ригати не тільки від проблем ШКТ!
Доля вишикувала цифри у житті Анки на свій розсуд. За три місяці після знайомства стала дружиною Толі Сулими, переїхала до файної хати з великим садом, яка Толі від бабусі дісталася, взяла академічну відпустку, щоб за півроку у 20 народити синочка Сашка, тому інститут закінчила лише у 25. Як не намагалася повернутися у попередні плани — нічого доброго з того не вийшло, бо Толя Сулима виявився не тільки збіса звабливим і фізично привабливим, а й абсолютно позбавленим честолюбства і амбіцій. Щиро дивувався планам Анки завоювати увесь світ, бо самого цілком влаштовували життя у забутому Богом Затятовому і робота на лісопилці місцевого ділка Аліка Хитрука: і поряд з хатою, і гроші нормальні!
— Хіба тобі не хочеться вирватися з цієї діри?! Вступити до вишу, вивчитися, побудувати кар’єру? — із роздратуванням питала Анка чоловіка. — Як можна жити без мрій, Толю?
— Анко, у тебе мухи з котлетами упереміш!
— Серйозно?!
— Цілком. Хіба мета побудувати кар’єру і розбагатіти може бути мрією?! То для обділених продажних сук і неадекватних психів!
— Ти серйозно? Справді? Тоді дев’яносто відсотків людей на планеті — обділені продажні суки і неадекватні психи!
— А ти думаєш, чого на планеті все так паскудно?
— Маячня! Слухати не хочу! Скажи краще: сам про що мрієш?
— Працювати, Сашкові стати другом, зібрати людей і озеро затятівське почистити, рибу в нього запустити. І щоби ти мене ніколи не розлюбила! — сказав і так на дружину глянув: аж знітилася, погляд відвела, бо Сашкові лише два рочки, а Анка вже почала картати себе за те, що піддалася почуттям, а про наслідки і не подумала.
Отаке, мамо ти моя! Чого ж не навчила доню приймати людей разом з їхніми поглядами, бо Анка не здавалася: кілька років поспіль все ламала і ламала Толю, намагаючись викувати з нього амбітного кар’єриста чи хоча би підмовити красти деревину з підприємства, де чоловік працював.
Все закінчилося несподівано і трагічно. Анці виповнилося тридцять, коли чоловікові на лісопилці Аліка Хитрука відрубало циркуляркою ногу. Та перше, що побачила Анка, коли примчала до Толі у лікарню: не похмурий його розгублений погляд, не порожнечу під ковдрою у тому місці, де у людей ноги мають бути, а майже лису голову.
— А де ж… кучері? — прошепотіла вражено, бо дивилася на чоловіка і не впізнавала!
— Мабуть, там, де і нога… — гірко прошепотів Толя.
Як тільки виписався з лікарні, подав на розлучення. Гордий! Не хотів висіти тягарем на Анчиній шиї. Віддав їй гроші, які отримав у Хитрука як компенсацію за виробничу травму.
— Квартиру в Затятовому собі купи! Тут вистачить, — порадив. Пообіцяв бабчину хату переписати на Сашка, коли той трохи підросте, бо сам, бач, довго жити не збирався.
Норовлива доля Толиних молитов не чула, хоч він дуже старався змордувати себе на смерть: пиячити почав, звільнився з охоронців лісопилки, куди Алік Хитрук перевів його після нещасного випадку.
— Ти мене на цьому світі тримаєш, — казав Анці, коли перетиналися. — Стільки в тобі вогню, що й досі не дає моєму серцю охолонути.
Анка роздратовано дивилася на колись красивого, як біс, Толю: став голомозим, одноногим-скаліченим, та, незважаючи на все те, лишився таким же зухвалим, як колись — наче доля і зараз особисто для нього червону доріжку розстелила. «Яка ж біда, що Сашко характером — увесь у батька! Красень, розумник, а бажання їхати по життю на якому-не-якому “бентлі” — немає! Стирчить у своїй автомайстерні цілодобово! І хіба то перспектива?» — мордувалася подумки.
Про цифри свого життя і згадувати не хотіла, бо вже 45 років на її годиннику набігло! І чим хвалитися ? Автівку купила, та не «БМВ» і не «мерседес», як мріяла! Не новий «рено-меган». На квартиру їй з Сашком Толя своїм каліцтвом заробив, своєї справи так і не зорганізувала. Добре, хоч дошкреблася кар’єрною драбиною до посади керуючої затятівським відділенням всеукраїнського комерційного банку.
Та хіба все те має значення, коли і досі самотня?! Невже не заслужила мати справжню сім’ю?! А за які гріхи?! Після Толі на горизонті Анчиного життя кілька разів виникали цілком пристойні на перший погляд чоловіки, та жінка вже звикла прислухатися і до свого другого, більш детального погляду, і до свого більш прискіпливого третього, тож щоразу результат виявлявся невтішним, та, коли п’ять років
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «#Галябезголови», після закриття браузера.
