Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

фізичне вправляння орієнтального штибу), пані Марія розквітла. Вона поступово звикала до заможності, розваг і вільнодумства. Її вабили дивовижі й відхилення. Коли чоловік укотре повертався з відрядження, вони не вилазили з ліжка по 16–20 годин і при цьому ні на хвилину не змикали очей. Це було модерно. Як і те, що Марія не тільки виконувала, віддавалася і давала: з рідкісною для тих часів наполегливою рішучістю вона водночас і брала, й отримувала. Можливо, вона була першою емансипанткою тих широт.

Дітей вона не народжувала. Спершу — тому що Маріо Понґрац уміло запобігався й майже ніколи не кінчав у, як тоді ще повсюдно вважалося, спеціально відведене для цього природою місце. Згодом обоє зрозуміли: запобігатися їм узагалі не варто, жодного оцту, цитринового соку, жодних піпеток чи пігулок — а все тому, що запліднення все одно не відбудеться, позаяк на це існують якісь нездоланні фізіологічні причини. Наприклад, припускав уголос близький приятель-доктор, симпатичний добряк і цинік, могло статися, що хтось із них — він або й вона, або й він, і вона, себто вони обоє — колись давно в ранній юності… ну ви розумієте. Він уживав вислів «щось ґалантне». Ні-ні, все добре, все чудово, все чікі-пікі, все тіп-топ з їхніми органами й системами. От лише запліднень у них не вийде.

Цей медичний висновок вони сприйняли радше з полегкістю. Не мати дітей було модерно. Патріархальність ішла геть — принаймні з центрів цивілізації, відступала на бідні села, у глушину, темряву, грязюку, в останні задуп’я. Туди, де тлумилися в холоднечі й паразитах усі незліченні тисячі вбогих, а кожна з них, як свідчила актуальна статистика, тепер випадала аж на одного багатого. Відтепер лише тисяча на одного — й це був очевидний прогрес.

Модерно було жити для себе. Модерним був еґоїзм — як тоді його називали, розумний. І до життя вони ставились еґоїстично: вигадливо їли й пили, прогулювалися на лоні природи, відвідували мінеральні джерела та соляні шахти карпатських курортів, читали одне одному вголос найновіші французькі романи й улюблені уривки з Дарвіна, відзначали на берегах Захер-Мазоха всі його нісенітниці й вигадки, не пропускали ні театральних, ні циркових прем’єр, з іноземцями та євреями спілкувалися в міському, з офіцерами — в гарнізонному казино, грали в канасту, бридж і тисячку, попивали абсент і покурювали опіум.

Вони полюбили дощові неділі, коли нікуди не хотілося йти і можна було мовчки дивитися на вікна будинку з протилежного боку вулиці.

Нічого не казати.

Ніколи не вставати.

Зупиняти час як самим заманеться.

5

Маріо Понґрац дуже пильнував за розвитком техніки і всіма актуальними винаходами. Ще наприкінці 50-х він організував для себе з дружиною пізнавально-розважальний політ на дирижаблі. (Політ відбувався над Покутсько-Буковинським кряжем на висоті в середньому до тисячі метрів, і про нього, звісно, багато писали в газетах.) 1864-го Маріо Понґрац придбав щойно запатентоване механічне піаніно на три десятки популярних мелодій. 1869-го — друкарську машину Шоулза (так, машину, а не машинку — вона була завбільшки з їхній письмовий стіл).

Він завалював дружину подарунками і часто, провівши ніч із черговою випадковою грішницею де-небудь посеред тривалого комерційного турне, ловив себе на вдоволеній думці, що вдома все одно краще.

Він не здогадувався, що причина в ньому самому. Точніше, в його любові. Це називалося щастям, і йому не було б кінця, а в нас не було б історії.

Але котроїсь ночі одна перевірена вічністю гамбурзька куртизанка смертельно-втомлено, з ледь чутним придихом визнала: «З роками ви тільки кращаєте. Ми, на жаль, ні». Маріо Понґрац не мав найменшого сумніву, що під «ви» вона розуміла сильних, а під «ми» прекрасних. Від усвідомлення цієї правди в ньому аж заскімлило у грудях. Він уперше жахнувся думки, що його дружина й він фактично одного віку.

6

Відтоді це засіло в ньому. Ні, не можна стверджувати, ніби тільки цим він і жив — ще чого. Він мав чим (і ким) жити. Алещось таке загніздилося десь на денці. Він його відганяв і затоплював поглибше. Але розумів, що з плином часу воно виринатиме дедалі частіше й настирливіше.

Модерно було жити для себе. Модерним був еґоїзм — як тоді його називали, розумний.

Ключовий розділ історії настає за якісь два-три роки після гамбурзького нічного моменту істини. Того літа Маріо Понґрац вибрався в, як він піджартовував, першу гірську експедицію. Цей епізод доволі темний, мотиви Понґрацової виправи досі не знайшли однозначного трактування. Сам же він, як виглядає, наприкінці життя знищив усі відповідні записи у своїх щоденниках.

За одними версіями, Маріо Понґрац вирушив до гуцулів з метою перш усього присадити їх на т. зв. «веселий чай» і через них налагодити необмитнюваний канал збуту до Банату і Трансильванії.

За іншими — просто настав час і виповнилася Година. Тобто Маріо Понґрац мав принести одному з мольфарів (якого ще слід було розшукати) таємне письмо, виготовлене кілька сторіч тому в Далмації, з попередженням про смертельну загрозу, що якраз на того мольфара насувається.

До мольфара, принаймні одного, він і справді потрапив. Але що прикметно, не власною волею. Долаючи плутані й довжелезні гуцульські милі, Маріо Понґрац просувався від поселення до поселення, ніби прочісуючи місцевість: Печеніжин, Яблунів, Косів, Жаб’є. Далі починалися місця, де «стрінеш ведмедя борше, як людину», де «козам роги правлять», де «раки зимують», де «біс в ребро», де «дідько каже добраніч»: Красник, Дземброня, Гринява, Громідне… Саме в околицях останнього (але що таке в тих краях околиці?!) його таки накрило громами-блискавицями і вперіщило крижаною зливою, що за якісь хвилини перейшла в нещадний град, а той так само стрімко — у рясний сніг (посеред липня, Господи!), і зробилося темно «хоч в око стрель» (о третій пополудні!), і Маріо Понґрац попрощався з життям, а дідько сказав добраніч.

Файно лиш то, шо з ніг він зваливси…

Ну гаразд, по-іншому. Добре лиш те, що його підкосило не десь на недеї, не в хащі й не в бескеті, а — от уже талан! — під самісіньким плотом котроїсь ґражди, про існування якої він не здогадувався й побачити яку крізь ту засніжену темряву вже не міг. І ґазда почув зі сіней волання про поміч. Або не так: ґазда почув гавкіт собак у сінях. Або ще інакше: почув і волання, і гавкіт. І вибіг той ґазда зі смолоскипом та челяддю, і вирвав з дедалі цупкіших обіймів темряви щось уже зовсім знесилене, снігом обліплене і засліплене,