Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

Але хоч як рятували приблуду — і напували горілками, й розтирали ними ж, і малиновим відваром, і часником та купленим у Коломиї на ярмарку лютим каєнським перцем, — за годину-другу Маріо Понґраца почало трусити й ламати, ковбасити й корчити, і він пропав у пропасницю, провалився в гарячку, камінь в річку.

Проте за іншими версіями, не було ні річки, ні каменя, ні гарячки. Та навіть і снігу не було посередині липня. А був удар блискавки — просто у груди (біс в ребро), за два кроки від ґражди, на самому верху, на ґруні. Й так Маріо Понґрац лежав хрестом (і пластом), розкинувши руки й рамена, без мови й віддиху. Але ґазда сказав бігти по мольфарє.

Невідомо, чи мольфар заявився один, а чи скупчився там їхній цілий мольфарський консиліум. Знову ж таки невідомо, що таке «там» і де воно насправді є. Але саме там, у Переході, то крутячись центрифугою між світами, то несміливо переступаючи з ноги на ногу, ніби в чиємусь високому Передпокої з шумом потоків, дзвоном у вухах, ревом ангелів і мольфарськими примівками, Маріо Понґрац продавси.

У запропонованому виборі він узяв опціон номер два. Це викликало деяке здивування серед присутніх посередників (бо мольфари були посередниками). Опціон номер один, від якого Маріо Понґрац відмовився, передбачав цілковиту зупинку його фізичного старіння аж до моменту смерті. «Хай не я, хай вона», — нібито промимрив Маріо Понґрац обсипаними від гарячки лишаєм губами.

Він отримав що побажав, але за однієї умови: вона про це ніколи не дізнається.

7

(Тепер коротке відгалуження в цій історії. Воно само собою також історія. Але не ця, суміжна.

Маріо Понґрац, виявляється, вибрався у свою експедицію дуже вчасно. Ще того ж літа-осені Східними Карпатами прогарцював Адзьо-Фанатик, жахний серійний убивця. Він фактично повторив маршрут Маріо Понґраца через Печеніжин та Яблунів. Далі, щоправда, він рушив на Жаб’є не через Косів, а через Космач. Кожна зі станцій цього маршруту знаменувалася черговим кривавим убивством. Адзьо-Фанатик орудував різницьким ножем. Його жертвами ставали винятково чоловіки, переважно старшого середнього і зовсім старшого віку, овіяні суперечливими чутками та леґендарною славою цілителів, ворожбитів і гонихмарників. Такого висновку слідство, щоправда, дійшло з великим запізненням — щойно після четвертої жертви, десь уже в жовтні, спеціальний розслідувач, таємний радник поліції Отакар Жидлічка, висланий до театру подій зі самого Львова, нагло усвідомив: задля вироблення якогось більш-менш виразного портрета вбивці слід найперше створити збірний портрет його жертв. Вихованець криміналістичної школи великого Леопольда фон Захера (батька) подякував Богові за осяяння. Попри таку втішну новину Адзьо-Фанатик устиг ще двічі зробити своє, з інтервалом у вісім днів поклавши у криваві калабані ще дві жертви — з Буркута і Пробійнівки. Після цього спеціальний розслідувач Отакар Жидлічка покинув останні сумніви і, відсікаючи різунові шлях до румунського кордону, поставив на нього засідку в обійсті сьомого мольфара неподалік Громідного. Там Адзя-Фанатика й накрили. Мольфара було врятовано. Попередження, записане кількасот років перед тим у Далмації, справдилося і спрацювало. Адзьо-Фанатик виявився колишнім ченцем-місіонером, що під сильним впливом, як він це сам називав, «Голосу Небесного» заповзявся очистити Карпати «від диявольської скверни та шаманізму». Крайовий суд у Львові довго не визнавав його божевільним.)

8

Уже на середину 1870-х років деякі знайомі з оточення Понґраців щоразу частіше відгукуються про Марію як про «молоду дружину пана Маріо». Той факт, що насправді вони перебувають у шлюбі вже протягом двох десятиліть, якось начебто стирається зі свідомості й дедалі рідше береться до уваги. Причиною може бути те, що на тлі не такого вже й зістарілого, хоч і виразно потертого чоловіка пані Марія справді виглядає дуже молодо. В аматорській трупі фон Кохановскі, що послідовно й методично грається в Шекспіра, їй і далі дістаються коли не Дездемона, то Офелія.

Ще одна причина, мабуть, у тому, що Понґраци доволі регулярно оновлюють своє оточення, але ні з ким і ніколи не встановлюють якихось глибших і триваліших приятельських стосунків. Поруч із ними вже давно не видно нікого, хто пам’ятав би ті дні, коли вони починали свій спільний життєвий шлях.

Жити для себе й бути фактично удвох — наче на світі справді немає нікого гідного зближення з ними. Ось що було й залишалось їхньою визначальною засадою.

Вона мала не тільки світоглядні, але і прагматично-конкретні підстави, була, сказати б, і стратегією, й тактикою водночас. Річ у тім, що в багатьох своїх епізодах їхнє співжиття переходило в ризиковані й заборонені простори. Вони й далі охоче експериментували зі своїми тілами, вживали абсент, гашиш і за першої-ліпшої нагоди влаштовували ризиковані рольові ігри. Навряд чи варто було когось у це посвячувати. В цьому вони були більше ніж одностайні.

Маріо Понґрацові, який саме досяг абсолютного розквіту сатира, страшенно подобалося «розбещувати» цю «дівчину». Пані Марія відповідала взаємністю так, як уміла й могла лиш вона (в чому Маріо Понґрац упевнювався щоразу, коли намагався випробовувати аналогічні підходи на принагідних суттєво молодших партнерках).

Назовні ж усе й далі точилося так само привабливо. Ба ні — ще привабливіше. З роками вони лише кращали, набуваючи дедалі особливішого флеру: він — великий, поораний зморшками, сивуватий і артистично розпатланий, схильний до циліндрів і довгих шаликів, вона — гнучка і заклична. У базарні дні вони демонстративно виходили накупити будзу, ялівцю й черешень. У цукернях замовляли хто подвійного шварцера, а хто меланж. У клубах дискутували про «Ілюмінації» Рембо та ініціювали збори коштів на відкриття народних читалень. Навідували все ще єдиного міського фотографа, де час від часу увічнювали себе в масках і чуттєвих позах.

1878 року Маріо Понґрац прочитав у газеті, що якийсь Істман Ґудвін винайшов діафільм і в такий спосіб додав можливостей удосконаленому целулоїду, що його кількома роками раніше, 1872-го, запатентував якийсь Джон В. Гаят. Маріо Понґрац зрозумів, для чого сам він роком раніше замовив передплатою т. зв. чарівний ліхтар — проектор Генрі Р. Гейла. Пристрій довго очікував своєї миті, напіврозпакований і призабутий до кращого часу на одній з полиць. Але от усе щасливо з’єдналося в новий технологічний ланцюжок: чарівний ліхтар, удосконалений целулоїд і діафільм.

Відтоді Понґраци передивилися кілометри картинок на плівках, скуповуваних де лише вдавалося. Вони проектували їх то на лляний екран у вітальні, то просто на стіну, а то на фіранки. Зображення розпадалися на шматочки, виникали дивні колажі. Часом вони влаштовували перегляди для грона приємних і, як завжди, тимчасових друзів. На гостей найбільше враження справляли «Хижаки Африки» та