Ерін Хантер - Вогонь і крига

Ще якусь повню тому його слова про те, який він радий з того, що зі старим життям покінчено, були б щирою правдою. Зараз же Вогнесерд уже не був такий упевнений. Його шерсть нашорошилася від усвідомлення того, що чи не найщасливішими спогадами за останній час були бесіди з милою сестрою-кицюнею.

Розділ 13

Коли сонце сховалося за лісом, Вогнесерд уже сидів біля сосни, під якою Попелапка закопала свою першу здобич. Почувши кроки, він повернувся і побачив Попелапку і Орляколапа, які удвох наближалися до нього. Їхні роти були повні здобичі. Орляколап узагалі заледве тримав її — так багато було. Вогнесерд полегшено зітхнув. Навіть Тигрокіготь не прискіпуватиметься до їхньої роботи.

— Я допоможу віднести цю купку, — запропонував Вогнесерд, відгортаючи хвою з Попелапчиної схованки. Розкопавши, він схопив свіжину зубами та рушив до табору.

Коли вони прийшли на терен, деякі коти вже позабирали свої частки свіжини з купи. Тигрокіготь, певно, чекав, поки повернуться новаки Вогнесерда, бо підійшов, щойно вони поклали свою здобич біля решти.

— Вони самі це все наловили? — запитав він, ворушачи купу здобичі своєю масивною лапою.

— О, так, — відповів Вогнесерд.

— Добре, — нявкнув Тигрокіготь. — Приєднуйся до нас із Синьозіркою. І візьми собі свіжини, бо ми вже їмо.

Попелапка та Орляколап захоплено подивилися на Вогнесерда — їсти з провідником і воєводою було неабиякою честю. Вогнесерд їхнього захвату не поділяв. Він сподівався, що звітуватиме Синьозірці особисто. Тигрокіготь взагалі був останнім котом, з яким йому хотілося розділити трапезу.

— Між іншим, ти не бачив Сіросмуга? — запитав Тигрокіготь. Наступні слова воєводи трохи стурбували Вогнесерда. — Він мав залишатися в таборі, якщо вже простудився, але я його ще із сонцепіку не бачив.

Вогнесерд випустив кігті. Можливо, Сіросмуг знову прагне тиші та спокою?

— Ні, — визнав він. — Можливо, Сіросмуг із Жовтоіклою?

— Можливо, — луною відгукнувся Тигрокіготь і попрямував до Синьозірки, яка саме жувала жирного голуба.

Вогнесерд ішов за ним, намагаючись відігнати все більшу стурбованість від постійних зникнень Сіросмуга. Проходячи повз купу свіжини, він узяв з неї невеличкого зяблика і майже одразу пошкодував, що не обрав полівку. Що йому тепер — доповідати з повним ротом пір’я?

— Вітаю, Вогнесерде, — нявкнула Синьозірка, коли рудий вояк присів перед нею. Він поклав зяблика на землю, однак вирішив поки що не їсти.

— Тигрокіготь сказав, що твої учні наловили чимало здобичі, — тепло глянула на нього Синьозірка. Воєвода, сівши поруч із нею, подивився на нього трохи критичніше, так що у Вогнесерда аж смикнувся хвіст.

— Так. Вони ніколи раніше не полювали в тумані, але, здається, це їм не завадило, — нявкнув Вогнесерд. — Я бачив, як Орляколап спіймав мишака. Скрадається він бездоганно.

— А як щодо Попелапки? — запитала Синьозірка.

Вогнесерд помітив, що її очі спалахнули. Вона переймається здібностями Попелапки? Вогнесерд відповів:

— Вона дуже здібна до полювання. Сповнена ентузіазму, це вже точно, і, здається, нічого не боїться.

— Ти не боїшся, що це зробить її необачною? — запитала Синьозірка.

— Вона швидка та імпульсивна, але тому швидко вчиться. Гадаю, це дещо компенсує її… — Вогнесерд відчайдушно підбирав годяще слово, — …завзяття.

Синьозірка махнула хвостом.

— Її завзяття, як ти кажеш, мене турбує, — нявкнула вона, зиркнувши на Тигрокігтя. — Їй потрібне дуже добре наставництво під час тренувань.

Вогнесерд спалахнув. Синьозірка була невдоволена його наставництвом?

Провідниця глянула на нього трохи лагідніше.

— З нею завжди було нелегко. Але з Попелапки, безсумнівно, виросте добрий мисливець. Ти гарно попрацював із нею, Вогнесерде. Із ними обома, насправді, — Вогнесерд негайно прояснів, а Синьозірка повела далі: — Я помітила, між іншим, що останнім часом ти береш на тренування ще й Орляколапа, хоч ніхто тобі про це не казав. Хочу попросити, щоб ти й надалі був їм обом за наставника.

Тигрокіготь відвів погляд, але Вогнесерд устиг помітити спалах люті в його очах.

— Дякую, Синьозірко, — нявкнув він.

— О, я бачу твій блудний друг повернувся, — нявкнув Тигрокіготь, не обертаючи голови.

Вогнесерд повернувся і побачив, як Сіросмуг виходить з-за ясел.

— Мабуть, шукав собі тиші та спокою, — припустив він. — Його досі лихоманить, а цілий день сидіти вдома нелегко.

— Легко чи ні, а він має зосередитися на одужанні, — нявкнув Тигрокіготь. — Гололист — погана пора для хвороб у таборі. Мишошубка цілий ранок кашляла на патрулюванні. Сподіваюся, цього року Зоряний Клан захистить нас від зеленого кашлюку. Торік ми через нього втратили п’ять кошенят.

Синьозірка скрушно похитала головою.

— Зостається хіба молитися, аби цей гололист не був такий довгий і суворий. Кланам о цій порі завжди нелегко.

На якусь мить вона замислилася, а тоді сказала Вогнесердові:

— Бери свого зяблика і поділися ним із Сіросмугом. Йому цікаво буде послухати про здобутки свого учня.

— Так, Синьозірко. Дякую, — нявкнув Вогнесерд. Він підняв зяблика і побрів до куща кропиви, біля якого вже всівся Сіросмуг зі здоровенним мишаком.

Сіросмуг з’їв майже половину, перш ніж підійшов Вогнесерд. Мабуть, його застуда минала. Втім, коли Вогнесерд поклав свого зяблика на землю, Сіросмуг знову чхнув.

— Не кращає? — співчутливо запитав Вогнесерд.

— Ні, — з повним ротом відповів Сіросмуг. — Гадаю, доведеться залишитися в таборі довше.

Вогнесерд подумав, що його друг зараз здається трошки щасливішим, аніж раніше, але він ніяк не міг позбутися підозри, що той щось затіяв.

— Орляколап сьогодні чудово склав свій іспит, — нявкнув Вогнесерд.

— Справді? — Сіросмуг відкусив іще шматочок. — Це добре.

— Так, він чудовий мисливець, — Вогнесерд заходився коло зяблика.

— Сіросмуже, — промуркотів він після тривалої тиші, — ти оце днями не виходив із табору?

Сіросмуг перестав жувати.

— Чому питаєш?

Вогнесерд непевно смикнув хвостом.

— Ну, тебе не було на місці, коли я повернувся з учорашнього патруля, а Тигрокіготь каже, що від сонцепіку тебе сьогодні не бачив.

— Тигрокіготь? — здавалося, Сіросмуг стривожився.

— Я йому сказав, що ти пішов собі шукати тиші та спокою або, можливо, до Жовтоіклої, — продовжив Вогнесерд і відкусив ще шматочок зяблика. — Ти ж там був? — проплямкав він крізь пір’я, відчайдушно сподіваючись, що Сіросмуг скаже «так» і покладе край його підозрам.

Але Сіросмуг пропустив це питання повз вуха.

— Ну, дякую, що прикрив мене, — і заходився жувати.

Вогнесерд більше ні про що не запитував, хоч аж згорав від цікавості. Коли Сіросмуг підвівся і заявив, що йде до кубла, Вогнесерд ані на крок не підібрався до правди про несподівані зникнення друга.

— Гаразд, — нявкнув він. — А я, мабуть, ще трошки посиджу.

Сіросмуг коротко кивнув йому і почалапав геть. Вогнесерд перекотився на спину і потягнувся, вчепившись пазурами за землю. Тоді ще якийсь час полежав на землі, роздумуючи.