Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

Він присів, продовжуючи стурбовано витріщатися на мене.

— Що сталося?

— Впав на пухову перину, — коротко сказав я. — Жодних новин про Мері Дрейк?

Він хитнув головою.

— Жодних. У місті почалися заворушення. Натовп рушив до відділення поліції, і там була стрілянина.

— Стрілянина?

Тепер була моя черга дивуватися.

— Хтось поранений?

— Ні... Поліція стріляла в повітря. Це налякало натовп, і люди розбіглися. Ви знаєте, містере Сп’юек, якщо так і далі піде, то Кренвіль перетвориться на справжнє пекло.

— Що стосується мене, — зауважив я похмуро, — то я лише за те, щоб це сталося якнайшвидше. Оскільки місто вийшло з-під контролю, то Мейсі буде змушений щось робити.

Він поглянув на мене зацікавлено.

— А що такого він може зробити, чого не здатні зробити ви?

Я усміхнувся.

— Багато що, але менше з тим. Хто ховатиме Діксона?

— Діксона?

— Так. Хіба не ваш батько?

— Ні, міська влада взяла це на себе. Батько лише надіслав труну — якщо ви це маєте на увазі, але влада...

— Мене цікавить таке, — терпляче сказав я. — По-перше, де тіло? І, по-друге, хто його вкладатиме в труну?

— Воно зараз у міському морзі, — відповів Тед зі спантеличеним виразом на обличчі. — Туди ж сьогодні зранку була доставлена труна. Працівники моргу й помістять його туди, а потім привезуть в похоронне бюро мого батька. І наступного дня відбудуться похорони.

— Отож, тіла ніхто не бачитиме, окрім працівників моргу?

— Гадаю, що так, — сказав Тед зі зростаючим здивуванням. — А в чому річ?

— Ні про що не допитуйтесь, — сказав я. — Тут ставлю питання я. І ще одне. Що змусило вас запідозрити, що «Вуличне фото» причетне до всіх цих викрадень?

— Але ж я вам уже розповідав. Люсі Мак-Артур сфотографували на вулиці і дали квитанцію...

— Я знаю про це, однак цього недостатньо, щоби прив’язати до зникнення дівчат. Тут гадай, не гадай, а...

Я пильно на нього поглянув.

— Ви, певно, таки щось знаєте!

Він збентежився, почав було казати, що я помиляюся, але врешті-решт визнав, що я правий.

— Ну ж бо, кажіть!

Дуже важко бути суворим із купою льоду на голові, але, певно, мені це вдалося, бо в нього був зляканий вигляд.

— Я... я не знав, що це важливо, — сказав він, червоніючи. — Діксон мені якось казав, що...

— Діксон? То ви знали Діксона?

— Звісно ж! Я знав його з дитинства...

— Облишмо автобіографічні дані! — урвав я його. — То що сказав Діксон?

— Це він підказав мені, що «Вуличне фото» причетне до викрадень. А ще він не вірив, що дівчат вбито. Він думав...

— Я знаю, що він думав! — гаркнув я. — Отож, це не ваша теорія? Це — версія Діксона?

Еслінгер проковтнув слину.

— Так. Я хотів, щоби ви думали...

Я криво посміхнувся і влігся на ліжко.

— Хотів, щоб я подумав, що ви маєте власні думки, еге ж? — запитав я. — Гаразд — облишмо це. А Діксон розповідав, чому він підозрює у причетності до викрадень «Вуличне фото»?

Тед мотнув головою.

— Я його про це запитав, однак він одразу змінив тему.

— Ну, тепер ми вже його не спитаємо, — сказав я засмучено, — але мені хотілося б знати, чому він так вважав.

— Він був правий, — зауважив Тед. — І фото Мері Дрейк ще раз підтверджує це. Що ви маєте намір з усім цим робити?

Я не був схильний відповідати на подібні питання, отож сказав, що працюю над цим — до того ж, у мене страшенно болить голова. Я саме розповідав йому, що вона в мене просто розколюється, коли зайшла Мерієн Френч. Була в білій лляній сукні та в капелюсі з великими крисами, облямованому червоною стрічкою. Виглядала просто чудово.

— Ну йдіть-бо вже, молодь, — сказав я, заплющуючи очі. — Хочу ще трохи поспати. Цей мішечок із льодом творить чудеса, і завтра вранці я вже буду у формі.

Мерієн ще кілька хвилин пометушилася біля мене, а потім вони врешті пішли. Я подумав, що вони чудова пара. Можливо, Мерієн була й старша за таке дитя, як Еслінгер, але, принаймні, вона вбереже його від нерозсудливих вчинків; до того ж вони дуже підходили одне одному.

Випровадивши їх, я схопив телефон і знову набрав номер редакції.

Фіппс узяв слухавку. Сказав, що мені пощастило застати його, бо він саме йшов додому.

Я буркнув:

— Від сьогодні, Реґу, — сказав я йому, — у вас немає дому. Знаєте, де знаходиться міський морг?

Він сказав, що так, але що мені знадобилося в міській трупарні?

— Не будемо розводитися про це зараз, — відповів я. — Приходьте десь близько опівночі. В мене є для вас робота.

— Гаразд! — в його голосі чулася цікавість. — То це щось, пов’язане з моргом?

Я не став вдаватися в подробиці, однак запитав його, чи вміє він фотографувати.

— Звісно ж! То ви хочете, щоб я прихопив і свій фотоапарат?

Я відповів, що він, певно, ясновидець, бо саме про це я й хотів його попросити.

— Надягніть темний костюм та черевики на гумовій підошві — було б добре, щоб ви справляли вигляд нічного грабіжника, — сказав я йому. — І будьте там опівночі.

І ще до того, як він встиг щось запитати, я повісив слухавку.

* * *

Одрі Шерідан відчинила двері свого помешкання та насмішкувато звела брови, відступивши убік і пропускаючи мене всередину. Вона виглядала премило в своєму білому домашньому халатику зі складним візерунком з червоних квітів, накинутому на білу шовкову піжаму, та червоних сандалях. Я знову подумав, що вона наче зійшла з однієї з картин Варґаса.

— Оце так сюрприз! — сказала вона, зачиняючи двері і ведучи мене в кремово-червону вітальню. — Отож, ви таки наважилися встати! Я вже, було, подумала, що ви проваляєтесь в ліжку з гарненькою доглядальницею під боком.

— Ви майже вгадали, — озвався я, зауваживши, що в кімнаті вже все прибране.

— Але проблема в тому, що доглядальниця втомилася від мене ще до того, як я одужав.

Поклавши капелюха на крісло, я продовжив:

— А як ваша рука?

Вона підійшла до столика з пляшками, склянками та