Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

— Дякую, добре, — сказала вона, поклавши лід в одну зі склянок. — Сподіваюся, що ви почуваєтесь краще, ніж виглядаєте.

Я відповів, що зі мною все гаразд. Незважаючи на позірну турботу одне про одного, між нами відчувалась ніяковість і навіть ворожість.

— Чудово!

Вона поглянула на мене з потайною задоволеною посмішкою.

— Гадаю, ви не відмовитеся випити? То що вам налити?

— Чи мусимо ми бути аж такими ввічливими? — запитав я, присідаючи до столика. — Зрештою, ми колеги.

— Мені це лестить, — сказала вона. — Але я — лише аматор. Питимете віскі?

Я відповів ствердно і додав:

— А ви не така вже й погана як для аматора!

— Справді? Ви просто так кажете: знаю, які ви, чоловіки!

Вона подала мені віскі, а сама присіла на диванчик.

— У вас що, завжди повно бандитів в конторі, коли до вас навідуються клієнти? — поцікавився я, всідаючись у крісло навпроти.

— А, ви про це? — вона недбало хитнула головою. — Рубі просто втратив терпець. Зазвичай він не такий вже й поганий.

— Ви хочете сказати, що не віддасте йому той носовичок?

Вона поглянула на свої сандалі, а потім сказала:

— Гадаю, що вам ще не вдалося як слід оглянути місто? Звісно, воно не таке вже й гарне, але є кілька цікавих закутків!

— До біса з вашим містом! Розкажіть краще, як вам вдалося так навчитися прийомам джиу-джитсу!

— Я не хотіла би говорити про себе, — швидко сказала вона. — Розкажіть краще про себе ви. Давно працюєте детективом?

— Охоче б оповів вам історію свого життя. Вона справді захоплююча, однак зараз не маю часу, — сказав я. — Можливо, якось пізніше ми знову зустрінемося і погомонимо про те, про се. І ви вислухаєте мене, а я — вас. Але ви казали, що не плутаєте приємне з корисним — то нехай поки що так і буде.

Вона звела брови, однак нічого не відповіла.

— У місті зникло четверо дівчат. Нас із вами найняли віднайти їх. Але поки що усім, з ким мені вдалося поговорити, абсолютно байдуже, що з ними сталося. Я займаюся цією справою лише сорок вісім годин, а це вже немало. І весь цей час люди залагоджують власні справи, а тим часом дівчат або вже немає в живих, або сліди їхні губляться все далі. Хіба було б не краще, якби ми об’єднали наші зусилля і поділилися інформацією?

— Можливо, й так, — сказала вона обережно. — Але це залежить від того, чи дійсно у вас є якась інформація, чи ви просто хочете з’ясувати, що відомо мені.

— Отож, ви сповнені рішучості розплутати справу самостійно?

Очі її потемніли.

— Коли батько помер, він залишив мені це агентство. Це було все, що він міг мені дати. Він пишався ним і багато чого зміг досягти, незважаючи на свій похилий вік та недугу. Він хотів, щоб я продовжила його справу — отож, я й продовжую. Поки що мене ніхто в цьому місті не сприймає всерйоз, однак невдовзі вони будуть змушені це робити. Всі сміються з мене і вважають, що я ненормальна, якщо хочу досягти успіху в такій справі, але я йтиму вперед і ніхто мене в цьому не зупинить.

— Тим часом, — сухо зауважив я, — зникло четверо дівчат, а ви й досі їх не знайшли. Чи не гадаєте ви, що краще було б об’єднатися зі мною? Спільними зусиллями ми би розкрили справу швидше.

Вона вперто стиснула губи.

— Цікаво, що змушує вас думати, що ви розкриєте цю справу? — холодно запитала вона.

— Напередодні ви вчинили зі мною нечесно, — нагадав я їй. — З тими трьома фотографіями та носовичком я би вийшов на слід того фотографа. А це я називаю марнуванням часу. В нас було достатньо доказів, щоб приперти Мейсі до стінки. Натомість ви викрадаєте носовичок, і ми працюємо одне проти одного.

— В мене нема фотографій, — сказала вона тихо. — Хтось вийшов на них до мене.

— Ви бачили Діксона? — спитав я байдужим тоном.

Вона пильно глянула на мене.

— Діксона? Що ви маєте на увазі?

— Діксон знаходився у кріслі біля вікна. Він був мертвий, як свиняча відбивна. То ви його не побачили?

Вона витріщилася на мене.

— Його там не було — ви ж жартуєте, правда?

Вона цілком могла його не помітити, якщо користувалася кишеньковим ліхтариком і підійшла відразу до шухляди письмового столу і тим самим шляхом повернулася.

— Ні, я не жартую. От бачите — ви сунете свій ніс, куди не треба. Якби Мейсі застав вас там, то легко міг би повішати вбивство на вас.

— Але ж Діксон помер від серцевого нападу...

— Гаразд, гаразд, облишмо це, — урвав я, не маючи бажання вдаватися в подробиці. — Можливо, він таки помер від серцевого нападу, однак з вашого боку було нерозважливо ломитися в його кабінет.

— Яке нахабство! — обурено вигукнула вона. — Адже ви зробили те саме!

Я вишкірився.

— Можливо, що й так, — визнав я. — Але ця робота не для дівчини. Це політичні розбірки; тут замішані великі гроші. Чи ви гадаєте, що хтось дозволить вам втрутитися в їхні справи?

Вона нахилилась вперед.

— А вам, ви думаєте, вони це дозволять?

— Така моя робота, і мені за неї платять, — терпляче пояснив я їй. — Крім того, я чоловік.

Вона відкинулась назад й поглянула на мене чи то розгніваним, чи то зацікавленим поглядом.

— Ви мене не переконали, — заявила вона. — Вам слід іще попрацювати над цим.

— Гаразд, — сказав я. — Погляньмо на це з іншого боку. То як ви гадаєте — дівчат було викрадено чи вбито?

Вона випустила кільце диму мені над головою.

— А що думаєте ви?

— Все вказує на те, що це викрадення. Якби це були вбивства — то який мотив та де тоді тіла?

Вона кивнула, погоджуючись.

— То що це насправді і де дівчата? — спитала вона, і в її очах я прочитав глузування.

Це мене роздратувало.

— Чи, може, ви гадаєте, що це і не викрадення, і не вбивства?

— То що тоді? — перепитала вона, дивлячись кудись у вікно.

— Припустімо, Старкі їм заплатив за те, щоб вони