Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

сумний; утім, це, мабуть, тільки додавало йому романтичности. Зрозуміло, мова йде про Делмона. Я і дотепер не знаю, як насправді прихильно вона поставилася до нього, але, так чи так, він отримав дозвіл зустрітися з її опікуном. Можна уявити собі, з яким страхом вона чекала цієї зустрічі і переживала, як сприйме появу суперника старий джиґун. Але вона ще раз переконалася, яка є несправедлива до свого опікуна. Він прийняв молодого чоловіка сердечно й привітно і, здавалося, був у захваті від союзу, що складався. Вони з Делмоном разом ходили на полювання і риболовлю, їхні стосунки розвивалася якнайкраще, аж поки їй одного разу не довелося пережити нове потрясіння. Якось у розмові Делмон обмовився, що старий «за двадцять років майже не змінився». Так раптом їй відкрилася правда про їх дивовижну дружбу. І це нинішнє їх знайомство, і зближення були вдаваними: вони явно вже були знайомі й раніше. Саме тому молодий чоловік і з’явився в цих місцях так потаємно. Саме тому старий опікун з такою готовністю допомагав залагоджувати шлюб. Тож на що все це, на вашу думку, схоже?

— На що це схоже по-вашому, я знаю, — посміхнувся отець Бравн. — Що ж, цілком логічно. Минуле Водрі чимось заплямоване. Раптом з’являється таємничий прибулець, який ходить за ним, як тінь, і домагається усього, чого захоче. Словом, ви вважаєте, що Делмон — шантажист?

— Саме так, — відповів його співрозмовник, — хай як це мені не було б бридко говорити.

Отець Бравн замислився на хвилину, а потім сказав:

— Я піду і порозмовляю з доктором Еботом.

З будинку він вийшов через годину або ж дві. Можливо, священик і розмовляв там з доктором, однак з’явився він у товаристві Сибіли Грей, блідої дівчини з рудуватим волоссям і тонким, майже крихким профілем. Побачивши її, можна було повірити у слова молодого чоловіка про її незвичайне щиросердя. Тут на думку мимоволі приходили і леді Годіва,[8] і розповіді про непорочних мучениць; лише скромні люди можуть відкинути сором’язливість, коли велить совість.

Сміт пішов їм назустріч, і близько хвилини вони розмовляли, стоячи посеред лужка. Від світанку на небі не було ні хмаринки, і тепер воно дихало спекою та засліплювало блиском, проте священик не розлучався зі своєю парасолькою, схожою на безформну чорну грудку, і капелюхом, що нагадував чорну парасольку, і взагалі він виглядав, немовби засупонився на всі гудзики в очікуванні бурі. Але, можливо, він лише мимоволі справляв таке враження, а можливо, і справді передбачав бурю, однак не пов’язану з природою.

— Як огидно, — сказала пригнічена Сибіла, — що вже розійшлися різні чутки та пересуди. Усі підозрюють один одного. Джон та Івен хоч можуть взаємно засвідчити алібі. Доктор Ебот мав бридку сцену з м’ясником, який думає, що звинуватять його, і тому сам усіх звинувачує.

Івен Сміт нервував і врешті-решт не витримав:

— Послухайте, Сибіло, багато поки що є незрозумілого, але, здається, усе це взагалі пусте. Ситуація, звичайно, препогана, однак нам видається, що ніякого насильства не було.

— Це означає, що у вас уже є версія? — метнула дівчина погляд на священика.

— Мене ознайомили з однією версією, — відповів той, — і дуже переконливою, як на мене.

Сонним поглядом він дивився у бік річки, а Сміт і Сибіла завели між собою, не підвищуючи голосів, швидку розмову. Священик, глибоко замислившись, побрів уздовж берега. В одному місці берег виступав невеликим навісом, і на ньому примостилася порість молодих дерев. Палюче сонце пронизувало ріденьку запону дрібного листя, що колисалося, немов зелені язички полум’я, й усі птахи розщебеталися так, ніби у кожного дерева було відразу тисяча мов. Через хвилину або дві Івен Сміт почув, як із зеленої гущавини його тихенько, але цілком виразно кличуть на ім’я. Він було зробив кілька кроків в тому напрямку, та отець Бравн вже сам виринув звідти і, знизивши голос, сказав:

— Зробіть так, щоб панна не прийшла сюди. А найкраще було б, якби вона взагалі пішла звідси. Покличте її до телефону або придумайте самі що-небудь, а потім повертайтеся.

Сміт повернувся до дівчини, відчайдушно намагаючись виглядати безтурботним, і щось їй сказав, утім зайняти її чимось, що потрібне для інших, було неважко. Вона швиденько попрямувала до будинку, а Сміт пішов за отцем Бравном, який знову сховався в густих заростях. Там, за деревами, був невеличкий ярок, де верхній шар ґрунту провалився на рівень піщаного берега річки. Священик стояв на краю цієї ями, дивлячись униз, причому — випадково чи свідомо — капелюх він тримав в руці, хоч сонце немилосердно пекло йому голову.

— Краще, щоб ви побачили це самі, — насилу промовив він, — як можливий свідок. Тільки попереджаю — приготуйтеся.

— До чого? — запитав секретар.

— До найстрашнішого, що я бачив у своєму житті.

Івен Сміт підійшов до краю провалля, і йому коштувало великих зусиль, аби заглушити в собі крик жаху. Знизу на нього дивився, посміхаючись, сер Артур Водрі; його обличчя було повернене вгору, так, що на нього легко можна було б наступити. Голова була закинена назад, і кучма жовтувато-сивого волосся мало не опинилася під їх ногами. Сміт бачив обличчя в перевернутому вигляді.

Таке могло примаритися тільки в жахіттях, коли увижаються люди з головами набакир. Що ж він тут робив? Чи можна уявити, щоб сер Артур повзав по цих вибоїнах у такій неприродній позі, ховаючись та ще вишкіряючись звідти? Тіло здавалося горбатим і кособоким, ніби його понівечили. Правда, незабаром стало зрозуміло, що річ тут у спотворенні видимих пропорцій зведених разом рук і ніг. А якщо він божевільний? З’їхав з глузду? Сміт продовжував дивився на нього, і йому ця фігура здавалася все більше застиглою.

— Вам звідси не видно, — сказав отець Бравн, — але у нього перерізане горло.

Сміт здригнувся.

— Це вже точно, щось жахливішого в житті годі побачити, — вимовив він. — Усе через те, що його лице перевернуте. Я бачив це обличчя за сніданком, за обідом щодня, років десять підряд, завжди таке приємне і люб’язне. Та лиш переверніть його — і перед вами сущий диявол.

— Він і справді посміхається, — спокійно і розсудливо сказав Бравн, — цей факт спантеличує. Люди не часто посміхаються, коли їм перерізають горлянку, і навіть якщо вони це роблять самі. Таке жахливе враження викликає, без сумніву, посмішка у поєднанні з виряченими очима. Але що правда, то правда — догори ногами все являється в іншому вигляді. Художники часто перевертають малюнки, щоб перевірити їх точність. Іноді, якщо важко перевернути сам об’єкт (скажімо, гору), вони навіть стають на голову або ж нахиляються і