Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Але…

— Ви можете відмовитися, ваше право. Але мусите зрозуміти, що тоді наша група не зможе виконати завдання, а Україну буде знищено. Всю, повністю.

— Що? — Даніела злякалася, придивлялася до мене, чи, бува, я не жартую. Але я не жартував, я зробився дуже серйозним.

— Або ви станете героїнею, яка врятувала Україну, або ми всі помремо. Вже до кінця тижня. Під важкими чоботами військ кремляді. Або змушені будемо тікати за кордон.

— Але… — Співачка розгублено подивилася на мене. — Все справді так погано?

— Якщо ви допоможете нам, у нас буде шанс, і шанс дуже непоганий. Але якщо ви пошлете нас, тоді все не просто погано, а дуже-дуже, зовсім погано! Бувай, Україно!

— Ну, добре. — Співачка кивнула. — Підсади мене, — попросила Бухгалтера.

Ми витягли Даніелу на брилу, допомогли залізти на стовп. Я став її прив’язувати.

— Для чого так сильно, ви ж казали, що ледь-ледь!

— Даніело, це вам на користь. Чудовисько здається досить страшним. Люди, які бачать його вперше, дуже лякаються, намагаються втекти. А це може викликати агресію з боку Шпиля. Вас краще міцно прив’язати. Просто співайте, тоді вам нічого не загрожує. — Я помітив, що Даніела занервувала. — Спокійно, не бійтеся. Просто співайте, ви ж робите це так чудово. Співайте і ні про що не хвилюйтеся. Якщо ви будете спокійні, все буде добре.

— Я не знаю, я…

— Ми будемо тут неподалік. Десь хвилини за три починайте співати. Досить гучно, щоб він почув. Доведеться співати хвилин десять. Потім ви відчуєте, як затруситься земля. Це наближатиметься Шпиль. Співайте. Якщо стане дуже страшно, просто заплющіть очі, головне — не замовкайте. Коли він вийде, не дивіться на нього одразу. Співайте, розплющіть на мить одне око, потім друге. Він щось бурчатиме до вас, можливо, доторкнеться пальцем, але не бійтеся, він буде вкрай обережний, як дитина з найулюбленішою іграшкою. Він приляже вас послухати, вип’є самогону. Цей бідон для нього — як невеличка чарка. Але снодійне подіє. Хвилин за десять ви побачите, що Шпиль почне засинати. Не замовкайте аж доти, поки ми не вийдемо з кущів. Тоді ми звільнимо вас і займемося чудовиськом. Усе зрозуміло?

— Так, — кивнула Даніела. — Слухайте, але…

— Ось, випийте, для хоробрості.

— Що це?

— Самогон. Дуже хороший.

— Не хочу.

— Послухайте мене, Даніело, я не пораджу поганого. Хоча б ковток.

— Та не буду я… — вона не доказала, бо я налив їй повний рот самогону, схопив за нижню щелепу й не дав виплюнути, примусив ковтнути. Співачка аж засичала.

— Ви можете кричати, але це буде смерть. Шпиль не любить криків, — прошепотів я.

— Відв’яжи мене!

— Ні, від нас залежить доля України. Просто співайте — і все буде добре. Повірте мені. Співайте і спочатку не дивіться, коли чудовисько з’явиться. Співайте. — Я вклонився перед нею. — Даніело, я дуже ціную цей ваш подвиг заради України. Ми в змозі врятувати нашу Вітчизну. Зробімо це. Ми будемо поруч.

Я зліз із брили, Даніела гнівно шепотіла мені у спину лайки. Я примусив її випити досить багато, це мало їй допомогти. Ми з хлопцями зайшли в кущі. Відійшли метрів на чотириста. Листків іще не було, сховатися в лісі непросто. Я обрав велику яму, метрів сім у діаметрі й метри три завглибшки. Ми залягли там. Подав флягу із самогоном хлопцям.

— Усім випити, — сказав я. Бухгалтер і Мовчун зробили по ковтку.

— Далекувато, звідси ми не бачимо, що коїться, — невдоволено сказав Бухгалтер.

— Ми й не мусимо бачити. Шпиль відчуває погляди, він знищить нас.

— Але ми не зможемо допомогти дівчині, якщо щось піде не так!

— Якщо щось піде не так, ми й собі не зможемо допомогти. Розслабтеся, чекаймо.

Я влігся у ямі, зібрав телефон, вставив нову картку, зайшов в інтернет. Зв’язок був поганий, але на новини вистачало. В очі впав заголовок про те, що на півночі Донецької області, контрольованій урядом, зник пам’ятник Артему. Відкрив новину. Ну, так, пам’ятник Артему, революційному діячеві часів більшовицької навали, що стояв на високому березі річки Сіверський Донець, кудись зник із постаменту. За одною з версій, пам’ятник знищили бійці Правого сектора. Начебто чутні були якісь удари, можливо, схожі на вибухи, але свідки кажуть, що від пам’ятника не залишилося геть нічого, навіть дрібних уламків. Можливо, його демонтували й вивезли. Але місцева і обласна влада запевняли, що жодних планів на пам’ятник не мали. За другою версією, пам'ятник авторства відомого скульптора Кавалерідзе викрала розвідгрупа терористів, щоб урятувати від знищення одного з батьків донбаського сепаратизму. Але незрозуміло було, як група могла непомітно демонтувати пам’ятник, та ще й вивезти його. Нарешті, згідно з третьою версією, пам’ятник знищили монахи Святогірської лаври, над якою той Артем нависав. Я посміхнувся.

— Що там? — пошепки спитав Бухгалтер.

— Ми ще не контролюємо Шпиля, а йому вже є з ким битися.

— І з ким?

— Скоро побачимо. — Я подумки порахував, скільки часу знадобиться, щоб дістатися від Святогірська до Охтирки. Шанс устигнути в нас був, але невеликий. Я набрав Тетяну Павлівну.

— Це я.

— Слухаю.

— Мені потрібна важка техніка на південь від Охтирки. Якомога швидше кинути туди війська й зупинити прорив з півдня.

— З Харківщини? — здивувалася Тетяна Павлівна.

— Зі Святогірська.

— А що в Святогірську?

— Почитайте новини. — Я вимкнув телефон. Даніела заспівала. У неї таки був гарний голос.

— Він почує? — спитав Бухгалтер.

— Почує. Завжди чув.

— До нього часто привозять білявок, що співають?

— Десь раз на рік.

— Що ти маєш на увазі?

— Навколо пагорбів — тисячі гектарів родючих земель. Їх орендатори — великі агрокомпанії, які хочуть, аби ніщо не заважало господарювати на цих ланах. А Шпиль може заважати, бо нервує від самотності. Приблизно раз на рік йому привозять дівчину, яка більш-менш уміє співати.

— І що далі?

— Шпиль слухає, випиває, закусує, заспокоюється й нікого не чіпає.

— А що з дівчиною?

— Вона залишається з ним і співає — це для Шпиля найбільше задоволення.

— Довго співає?

— Поки не вирішить утекти. Або поки не зірве голос.

— А що тоді?

— Шпиль убиває її, потім починає сумувати й нервувати. Йому везуть нову дівчину.

— Але де вони їх беруть?

— Не знаю.

— І ти не завадив цьому? — обурився Бухгалтер. — Це ж ганебно!

— Слухай, я вчений, я досліджую те, що відбувається, а не беру в цьому участь. Принаймні не брав до останнього часу, але тепер мусив. І…

Земля під нами затремтіла.

— Як же швидко він виліз!

— Шпиль? Він точно не зробить дівчині нічого поганого? — спитав Бухгалтер.

— Коли маєш справу з чудовиськами, не можеш гарантувати геть усе. Але, наскільки