Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

фон Шпіл категорично відмовився. На пагорбах залишився котлован і кілька кам’яних брил. За кілька місяців фон Шпіл повернувся з якимось рабином. Вони піднялися на пагорби, їм туди завезли кілька десятків повних возів різноманітних припасів і дров. Невдовзі з вершини пагорба повалив дим. Він валив цілий тиждень. Що саме там відбувалося, невідомо, бо барон із гвинтівкою ходив пагорбами і стріляв у будь-кого, хто намагався наблизитися. Ліси належали фон Шпілу, і він мав на це право. За тиждень дим припинився, потім поїхав рабин, а на пагорбах почали коїтися дивні речі. Жителі з навколишніх сіл відчували, як трясеться земля, а потім стали помічати величезні сліди. Ну, такі, як ось цей. — Я вказав рукою на яму, в яку ми звісили свої ноги.

— Який цей? — спитала Даніела.

— Ось цей. — Я підвівся, прибрав кілька старих гілок, викинув купу сухого листя, і стало чітко видно величезний, розміром більш як метр, слід босої ноги. — Бачите, ось пальці, а ось — п’ята.

Даніела підхопилася і скрикнула. Мовчун схопився за зброю. Навіть Бухгалтер дивився здивовано.

— Тихіше! — зашипів я.

— Господи, як це таке може бути? — Даніела аж затремтіла. Здається, вона до останнього не вірила, що я кажу правду.

— Це тільки слід. Уявіть, який вигляд має той, хто його залишив! — Я занадто любив чудовиськ і трохи захопився, налякав дівчину.

— І мені треба перед ним співати? Він хоч розуміє людську мову?

— Мову — не дуже, а ось співи любить. Особливо у виконанні тендітних білявок. Тому я і звернувся до вас, Даніело.

— І що, чорняву чи руду він слухати не буде?

— Буде, але не так уважно. А нам потрібно, щоб він повністю зосередився на вас.

— Тільки я фарбована білявка. Цього він не зрозуміє?

— Ні, неважливо, фарбована чи природна, головне, щоб білявка.

— А звідки у нього такі вподобання? — Можливо, мені здалося, але Даніелі сподобалося, що Шпиль уподобав саме білявок.

— Колись він закохався у білявку.

— Він може закохатися?

— Теоретично — ні. Він же голем, штучний витвір потворного людського розуму, приречений служити своєму господарю. Але сталося диво — він закохався. І ожив.

— Ожив? Він що, був мертвий? — злякалася Даніела.

— Звісно, мертвий! Він зроблений зі звичайного тіста з додаванням невідомих речовин. Він мертвий, тому кулі відлітають від нього, наче від кам'яної стіни. Але коли він закохався, кулі почали ранити його. З тих ран цебеніла кров, Шпиль став вразливий і ледь не загинув. — Я був невиправний романтик, аж сльози витер, бо ця історія мене дуже вражала.

— І що ж сталося?

— Дівчина не змогла покохати Шпиля. Вони були надто різні. Вона втекла від нього. Шпиль довго шукав її, а потім знову став мертвий і кам'яний.

Даніела зітхнула. Я так і знав, що її ніжну душу вразить ця історія.

— А що господар цього Шпиля, барон? — спитав Бухгалтер.

— Він загинув. Уже під час революції. Устиг збудувати на пагорбах величезний будинок, де жив із кількома вірними слугами й Шпилем, що був за охоронця. Селяни так боялися чудовиська, що трималися від лісу на пагорбах подалі. Коли почалася революція, ніхто з місцевих не насмілився йти грабувати маєток, а от заїжджі, почувши про статки фон Шпіла, прийшли до його обійстя. Вимагали грошей. Барон викликав Шпиля, який жив у підвалі, й Шпиль повбивав нападників. Одного разу бандити залізли в будинок непомітно, встигли застрелити барона до того, як виліз Шпиль. Так чудовисько стало жити саме. Потім була та нещасна історія з коханням до білявки, після якої Шпиль зненавидів людей. Але до білявок, особливо до тих, що співають, він, як і раніше, дуже охочий.

— Що значить «охочий»? — спитала стривожена Даніела.

— Він любить їх слухати.

— І все?

— І все, нічого більше бути не може, — заспокоїв я.

— Чому?

— Тому, що немає чим, якщо я правильно зрозумів суть питання. Шпиля створювали як слугу та охоронця й лишили його без статевого органа.

— Але чому ж він тягнеться до білявок?

— У тому-то його й трагедія, що він хоче кохати, але не має чим. — Я зітхнув. — Ну, добре, ходімо.

Ми подерлися вище. Вийшли на велику галявину з геть вибитою травою. Посередині вкопаний величезний стовп. Поруч кам'яна брила метри два заввишки.

— Ну все, прийшли, — сказав я пошепки.

— Що це за місце? — спитала Даніела.

— Тут ви будете співати. Ми прив’яжемо вас до стовпа, і ви заспіваєте.

— Що, прив’яжете до стовпа? Ви знущаєтеся? — Даніела дуже образилася.

— Слухайте, ну, так треба. Ми вас ледь-ледь прив’яжемо, просто щоб ви не впали зі стовпа. Ви заспіваєте, Шпиль почує вас і прийде. Зніме зі стовпа, поставить ось на цю брилу, сам уляжеться поруч і слухатиме, сповнений ніжності. На столі вже стоятиме спирт і сало зі снодійним. Шпиль вип’є й закусить, невдовзі засне. На цьому ваша робота закінчиться, ми відвеземо вас до Києва, подякуємо за участь у порятунку України.

— А що як ваш Шпиль нападе на мене?

— Жодного разу він не нападав на білявок, жодного разу, — запевнив я. Хоча насправді випадки такі були. Та я не мав права говорити про це, бо Даніела б відмовилася нам допомагати. — А тим паче ваш голос! Господи, та в мене серце розривається, коли я чую, як ви співаєте! Що там казати про чудовисько — воно розтане, коли почує вас.

Я манірно вклонився. Мені треба було переконати її полізти на цей стовп і співати.

— Він точно безпечний? — спитала вона.

— Даніело, присягаюся всім, що в мене є, — Шпиль не зробить вам нічого поганого. Він буде просто слухати і плакати. Я досліджую чудовиськ уже багато років і знаю, про що кажу. — Я аж долоню поклав на серце, щоб виглядати переконливим. — Хлопці, поставте самогон і сало на брилу.

Бухгалтер підсадив Мовчуна, той уже з брили узяв самогон та сало, розставив їх, відкрив бідон. Даніела помітно вагалася.

— Підсади мене, — попросив я Бухгалтера, виліз на брилу, відлив самогону у флягу, потім насипав снодійне в бідон. Поколотив самогон, потрусив снодійним на шматки соленого сала.

— З’їсть? — спитав Мовчун і кивнув на частування.

— Так, він любить випити, коли слухає спів, — кивнув я. — Ну що, пані Даніело, прошу сюди.

Я подав їй руку. Співачка закусила губу.

— Я не знаю… Якось ризиковано… Ніколи не співала для чудовиськ.

— Даніело, вам мусить бути особливо цікаво! Всім потім зможете розповідати, як угамували чарівним голосом чудовисько — і не просто так, а заради України!

— Я не довіряю чудовиськам.

— Даніело, довіряйте мені, а я вже знаю про чудовиськ