Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

Крістіан, коли ми побралися. Вона була ефектна красуня. Її батьки володіли бізнесом. Вона навіть мала якісь власні кошти. На мою матір і Прісциллу Крістіан справила неабияке враження, і вони дещо побоювалися її. Пізніше, коли я вбив собі в голову, що знаю про «кохання» більше, я дійшов висновку, що мої почуття до Крістіан були «лише» непереборним сексуальним тяжінням, приправленим якоюсь загадковою одержимістю. Я наче знав Крістіан в іншому житті, коли вона була справжньою жінкою, і тепер, можливо, як покарання, знову переживав якусь приречену й спотворену духовну ситуацію. (Гадаю, існує багато таких пар.) Або наче вона померла колись давно, а тепер повернулася до мене демонічною коханкою. Демонічні коханці завжди безжальні, хай би якими чуйними були за життя. Часом я міг «пригадати» доброту Крістіан, хоча тепер вона поводилася по-диявольському вороже. Вона не завжди була надзвичайно жорстокою, але іноді таке траплялося. Крістіан усе псувала, підбурювала, руйнувала та принижувала просто за своєю природою. А я зрісся з її свідомістю, мов сіамський близнюк. Ми шпорталися через те, що зрослися головами.

Причина, чому я, заприсягшись, що не бачитимуся з нею, передумав і кинувся до Крістіан, була проста. Я раптом відчув, що мучитимусь, аж допоки не побачу її та не переконаюсь, що вона більше не має наді мною влади. Вона й досі могла бути відьмою, але вже не для мене. І тепер, після того як Арнольд через незначний збіг «наштовхнувся на неї», я ще чіткіше потребував цього. Гадаю, те, що він назвав її «найприємнішою людиною», справило на мене надзвичайне враження. То що, вона вирвалася з лабетів моєї свідомості й тиняється собі довкола? Арнольд дивився на неї незамиленим оком. То чому це здавалося мені таким загрозливим? Зустрівшись із нею особисто, я «розчиню» могутність її зустрічі з Арнольдом. Але я не одразу обміркував усе це. Тоді я діяв інтуїтивно, прагнучи дізнатися про найгірше.

Маленька вуличка в районі Нотгінґ-Гілл, де ми мешкали наприкінці свого попереднього життя, сьогодні стала значно пишнішою. Звичайно, я завжди уникав її. А зараз, біжучи хідником, помітив, що будинки свіжо блищать синьою, жовтою, тьмяно-рожевою фарбами, на дверях з’явилися модні дверні молотки, на вікнах — прикраси з кованого заліза, декоративні віконниці, горщики з квітами. Таксі я відпустив на розі, бо не хотів, щоб Крістіан побачила мене раніше, ніж я її.

Коли нещодавнє минуле раптово повертається до життя, у голові може запаморочитися, навіть якщо воно було безхмарним. Здавалося, що з вулиці зник увесь кисень. Я біг, я біг. Вона відчинила двері.

Гадаю, я не одразу впізнав би її. Крістіан здавалася стрункішою й вищою. Колись вона була пишною, чуттєвою, квітучою жінкою, а тепер мала суворіший, старший та елегантніший вигляд у простій твідовій сукні коричнево-мишачого кольору з ланцюжком на поясі. Її раніше кучеряве волосся тепер було злегка хвилястим і пишним. Воно відросло до плечей і було пофарбоване в колір, який я назвав би червонясто-коричневим. Обличчя стало худорлявішим, і на ньому, мов на печеному яблуці, з’явилися неглибокі зморшки, Утім, вони не псували її. Довгасті вологі карі очі не змінилися й не поблякли. Крістіан мала обізнаний і впізнаваний вигляд, наче менеджер міжнародної косметичної фірми.

Важко описати вираз обличчя моєї колишньої дружини тієї миті, коли вона відчинила двері. Загалом вона була збуджена майже до ідіотського гиготіння, але намагалася здаватися спокійною. Думаю, вона спочатку таки побачила і мене у вікно. Коли я ввійшов, Крістіан усе ж засміялася якимось стримуваним веселим гиканням і зойкнула щось на і кшталт «Ісусе!». Я відчув, як скривилося та сплюснулося моє обличчя, наче на нього натягли маску з нейлонової панчохи. Ми зайшли до вітальні, де, дякувати Богові, було темно. Кімната здавалася такою ж, як колись. Сильні почуття, мов серпанкова завіса, видушили з неї повітря, а можливо, це вони зробили її такою темною. Зараз їх неможливо було назвати (ненависть? страх?), лише пізніше вдасться витиснути їх зі свідомості й дати їм імена. На якусь мить ми обоє завмерли, і потім Крістіан рушила до мене. Я подумав — правильно чи помилково, — що вона збирається торкнутися мене, і позадкував до вікна, де заховався за кріслом. Вона зайшлася реготом, схожим на божевільний пташиний крик, і її лице, спотворившись від неконтрольованого сміху, скидалося на гротескну античну маску. Тепер Крістіан здавалася старою.

Вона повернулася до мене спиною й понишпорила в шафці.

— Ох, Ісусе, я з’їла смішинку. Випий, Бредлі. Віскі? Гадаю, нам не завадить. Сподіваюся, ти гарно поводитимешся зі мною. Що за жахливого листа ти мені написав?

— Листа?

— У тебе у вітальні лежав адресований мені лист, і Арнольд віддав мені його. Ось, візьми-но й припини тремтіти.

— Ні, дякую.

— Господи, я теж тремчу. Дякувати небесам, Арнольд зателефонував і сказав, що ти прийдеш. Інакше я, мабуть, зомліла б. Ми раді бачити одне одного?

Вона мала чіткий американський акцент. Тепер, придивившись трохи пильніше, серед темних нечітких коричневих і синіх відтінків кімнати я помітив, якою чарівною вона стала. Зріла елегантність додала колишній жахливо нервовій життєвій енергії переконливого вигляду. Як удалося впоратися із цим жінці без освіти та ще й у якомусь Богом забутому містечку американського Середнього Заходу?

Кімната майже не змінилася. Вона втілювала й повертала до життя колишнього мене, мій молодший і несформований смак: плетені меблі, гаптовані вовною подушки, нечіткі літографії, порцеляна ручної роботи з багряним лиском, виткані вручну строкаті рожево-лілові завіси, солом’яні килимки на підлозі. Спокійна й цілком позбавлена життя обстановка. Я створив цю кімнату чимало років тому. Тут я плакав. Тут я кричав.

— Розслабся, Бреде. Ти просто зустрівся з давнім другом, хіба не так? У листі ти здавався збудженим. Немає чим перейматися. Як Прісцилла?

— Усе гаразд.

— Твоя мама досі жива?

— Ні.

— Заспокойся, чоловіче. Я й забула, що ти прямий як жердина. Здається, ти трохи схуд. Я рада тебе бачити! Волосся трохи порідшало, але не сиве, чи не так, я не бачу? Ти завжди був трохи схожий на Дон Кіхота. Маєш непоганий вигляд. Я думала: що, як ти став незграбним лисим стариганом? А як я тобі здаюся? Боже, скільки збігло води, хіба ні?

— Так.

— Випий, хіба ти не хочеш? Це трохи розв’яже тобі язика. Знаєш, я справді рада тебе бачити! Ще на кораблі уявляла, як ми зустрінемося. Але підозрюю, що це я лише тепер рада бачити геть усе, сп’яніла від цілого світу: усе таке яскраве та прекрасне. Ти знаєш, що я пройшла курс дзен-буддизму? Гадаю, я досягла просвітлення: усе навколо таке чудове. Я