Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

вже думала, що старий бідолашний Еванс ніколи не завершить свій відхід, і щодня молилася, щоб він помер; він страшенно хворів. А тепер я прокидаюся щоранку, згадую, що це сталося насправді, знову заплющую очі й почуваюся на сьомому небі від щастя. Це не дуже святенницька поведінка, але таке життя, а принаймні в моєму віці вже можна собі дозволити бути щирою. Ти шокований, я огидно поводжуся? Так, я точно рада тебе бачити, я гадаю, це весело. Господи, я весь час хочу сміятися, хіба це не дивно?

Її вульгарні манери були чимось новим і мали, як мені здалося, заокеанське походження, хоча раніше я уявляв її життя в Америці дуже благопристойним. Своїм тілом й очима вона користувалася по-старому, але впевненіше, наче колишню Крістіан поглинула радісна та іронічна особистість старшої й елегантнішої жінки. Літня жінка фліртує з обізнаністю та самовладанням, тож її атаки значно смертоносніші, ніж сліпа стрімкість молодої. А тут сиділа жінка, для якої існувати означало фліртувати. Тепер важко було описати її «атаки», так вони вкоренилися в її існування, але в легких похитуваннях тіла, нахилі голови, пострілах очима, тремтінні уст постійно відчувався натиск. Вислів «пускати бісики» був би занадто грубий, щоб описати те, як вона вабила. Враження було таке, наче спостерігаєш за атлетом чи танцюристом, чия статура помітна навіть тоді, коли він, здавалося б, відпочиває. Її тіло вабило й заохочувало, та водночас повнилося глузування, видатного самоглузування. У юності її кокетство завжди було манірним, відрізнялося мимовільною легковажністю. Тепер усе це зникло. Крістіан віртуозно оволоділа своїм інструментом. Можливо, їй допоміг дзен-буддизм.

Я дивився на неї й відчував давній страх, що мене неправильно зрозуміють, а це було рівнозначним навалі, окупації моїх власних думок. Я спробував не відводити очей від колишньої дружини й залишатися холоднокровним, опанувати свій голос і віднайти спокійний і впевнений тон. Тоді сказав:

— Я погодився побачитися з тобою лише через побоювання, що ти набридатимеш, поки я цього не зроблю. Те, що я написав тобі в листі, — правда. Він не був «збудженим», він лише констатував факти. Я не хочу й не миритимуся з жодним поновленням нашого знайомства. А тепер, коли ти задовольнила свою цікавість, подивившись на мене та вдосталь нареготавшись, зрозумій, будь ласка, що я більше не хочу про тебе чути. Кажу це про всяк випадок, якщо раптом ти вирішиш, що було б «весело» переслідувати мене. Я буду надзвичайно вдячний, якщо ти триматимешся подалі від мене й моїх друзів.

— Ох, годі тобі, Бредлі, хіба ти хазяїн своїх друзів? Ти що, уже ревнуєш?

Насмішка Крістіан повернула до життя минуле, її нестримну рішучість хапатися за кожну перевагу, не гребувати нічим, аби останнє слово було за нею. Я відчув, як розчервонівся від злості й напруги. Не варто було мені встрявати в суперечку із цією жінкою. Я вирішив повторити свою думку й піти.

— Будь ласка, дай мені спокій. Ти мені не подобаєшся, і я не хочу тебе бачити. То чому я мушу це робити? Я знесилений від думки, що ти повернулася до Лондона. Будь люб’язна, від цієї миті дай мені цілковитий спокій.

— Знаєш, я теж знесилена. Почуваюся якоюсь стривоженою та схибленою. Я навіть там думала про тебе, Бреде. Ми з тобою зіпсували купу всього, чи не так? Так скривдили одне одного, що й світом нудили. Я розмовляла про тебе зі своїм гуру. Думала написати тобі…

— На все добре.

— Не йди, Бреде, прошу. Знаєш, я так багато хотіла тобі розповісти, не лише про минуле, а про життя. Ти мій єдиний друг у Лондоні, я не зберегла ні з ким зв’язків. Знаєш, я придбала горішню квартиру й тепер володію цілим будинком. Еванс гадав, що це гарна інвестиція. Бідолашний старий Еванс, хай з Богом спочиває, був іще той американський зануда, але добре розумівся на бізнесі. А я розважалася тим, що вчилася, інакше здохла б від нудьги. Пам’ятаєш, як ми мріяли купити горішній поверх? Наступного тижня прийдуть будівельники. Я думала, ти допоможеш мені, порадивши дещо. Не йди, Бредлі, розкажи мені про себе. Скільки книжок ти видав?

— Три.

— Лише три? Боженько, я думала ти вже став справжнім письменником.

— Я і є справжній письменник.

— До нас приїжджав якийсь писака з Англії на засідання Жіночого письменницького клубу. Я запитала його про тебе, а він навіть імені твого не чув. Я й сама трохи писала, кілька оповідань. Ти ж більше не батрачиш у старому податковому відомстві, чи як?

— Я нещодавно вийшов на пенсію.

— Тобі ж іще не виповнилося шістдесят п’ять, Бредлі, чи вже виповнилося? Я все позабувала. Скільки тобі років?

— П’ятдесят вісім. Я вийшов на пенсію, щоб писати.

— Я ненавиджу думати, яка стара стала. Тобі давно варто було звідти піти. Поклав своє життя на те старе податкове відомство, правильно кажу? Тобі варто було стати мандрівником, справжнім донкіхотом, тоді ти мав би теми для своїх книжок. Пташка не може співати в клітці. Дякувати Богу, я зі своєї вивільнилася. Я така щаслива, що навіть трохи схибнулася. Відколи помер бідолашний стариган Еванс, я не припиняю сміятися. Ти знав, що він був прихильник Християнської науки? Але коли його скрутила хвороба, так перелякався, що все одно покликав лікаря[21]. Вони влаштовували молитви за нього, то йому доводилося ховати свій опіум перед їхнім візитом. У цій Християнській науці насправді щось є. Думаю, я й сама в неї трохи вірю. Тобі про це щось відомо?

— Ні.

— Бідолашний старий Еванс. Він був такий добрий, такий лагідний, але такий нудотний до смерті, я мало дуба не дала. Ти принаймні ніколи не був нудний. Тобі відомо, що тепер я багата жінка, дійсно багата, по-справжньому багата? Ох, Бредлі, як чудово, чудово казати тобі це! Я почну нове життя, Бредлі. Я ще почую, як життя вітає мене фанфарами.

— На все добре.

— Я стану щасливою й робитиму щасливими інших людей. ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!

Останній наказ стосувався, як я майже одразу збагнув, не мене, а когось позаду, хто стояв за вікном, що виходило просто на хідник. Напівобернувшись, я помітив на вулиці Френсіса Марло. Він нахилився й зазирав у вікно, скинувши брови й начепивши на обличчя ласкаву смиренну усмішку. Побачивши нас, він склав перед собою руки, наче збирався молитися.

Крістіан відмахнулася від нього, і її обличчя спотворив якийсь фальшивий і розлючений вираз. Френсіс вишукано розвів руки, розчепірив пальці, а потім нахилився ще ближче й приплюснув ніс і щоки до шибки.

— Іди нагору. Мерщій.