Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Ну знаєте… вони ж сказали вам… що я супроводжував Крістіан?

— Я не бажаю нічого чути про місіс Евандейл, — виголосив я.

— Ви гніваєтеся. О Господи.

— Я НЕ гніваюся! Я просто не… хочу… знати…

— Я не навмисно, просто так сталося.

— Чудово! Так і було!

— Але я не можу прикидатися, що нічого не сталося, правда ж? Бредлі, я прийшов, щоб поговорити з вами про це… переконати вас не звинувачувати мене… я не дурень… зрештою, я романіст, дідько його бери! Я знаю, як заплутано…

— Не збагну, до чого тут романіст і навіщо ви його сюди приплели…

— Я лише мав на увазі, що розумію, як ви почуваєтеся…

— Я так не думаю. Бачу, що ви схвильовані. Я мав би здивуватися, як чудово ви впоралися з роллю комітету з організації урочистої зустрічі моєї колишньої дружини. Природно, що вам хочеться про це поговорити. Але я прошу вас не робити цього.

— Але, Бредлі, вона — феномен!

— Мене не цікавлять феномени.

— Любий Бредлі, вас мусить це зацікавити, мусить. На вашому місці я помер би від цікавості. Гадаю, замість вас говорить уражена гідність і…

— Річ не в ураженій гідності. Я пішов від неї.

— Ну, образа чи щось таке. Я знаю, що час не лікує. Це найбезглуздіша вигадка з усіх можливих. Але, Господи, я помирав би від цікавості, хотів би дізнатися, якою вона стала, який вона має вигляд. Звичайно, тепер вона розмовляє як американка…

— Мені не цікаво!

— Ви ніколи не розповідали про неї жодної подробиці. Послухати вас, так вона…

— Арнольде, якщо ви такий кмітливий романіст і такий знавець людської психології, будь ласка, зрозумійте, що ви торкаєтеся небезпечної теми. Якщо ви готові ризикнути нашою дружбою — ведіть далі! Я не можу заборонити вам товаришувати з місіс Евандейл. Але вам краще ніколи не згадувати при мені її імені. Це може стати кінцем нашої дружби, і наразі я абсолютно серйозний.

— Наша дружба, Бредлі, — невибаглива рослина. Послухайте, я відмовляюся вдавати, що нічого не сталося, і не думаю, що вам варто так чинити. Я знаю, двоє людей можуть здаватися одне одному справжніми потворами…

— Точно.

— Але іноді, коли ви сміливо дивитеся чомусь в очі, воно стає прийнятним. Ви мусите подивитися в очі цій ситуації, та й урешті-решт вам доведеться: вона тут і налаштована зустрітися з вами, вона втратила голову від цікавості й вам не вдасться уникнути зустрічі. І, знаєте, вона найприємніша людина з тих…

— Гадаю, це найбільша дурниця з усього, що ви мені колись казали.

— Добре, я розумію, що ви маєте на увазі. Але через те, що ви досі ставитеся до неї так емоційно…

— Не ставлюся!

— Бредлі, давайте начистоту.

— Може, ви припините докучати мені?.. Я мав передбачити, що ви з’явитеся тут із цим тріумфальним виглядом…

— Немає в мене жодного тріумфального вигляду. Про який тріумф ідеться?

— Ви познайомилися з нею, ви обговорювали мене, ви вважаєте, що вона «найприємніша людина»…

— Бредлі, не кричіть. Я…

Укотре задзвонив телефон.

Я підійшов і підняв слухавку.

— Бреде! Невже це справді ти? Угадай, хто говорить!

Я поклав слухавку, ретельно встановивши її на місце, а потім повернувся до вітальні й сів.

— Це була вона.

— Та ви блідий як смерть. Ви ж не збираєтеся зомліти, правда? Може, принести вам чогось? Будь ласка, пробачте, що я наговорив дурниць. Вона ще на зв’язку?

— Ні, я поклав слухавку… на місце.

Телефон знову ожив. Я не поворухнувся.

— Бредлі, дозвольте, я поговорю з нею.

— Ні.

Я підходжу до телефона, коли Арнольд уже підняв слухавку, і кидаю її на важіль.

— Бредлі, хіба ви не розумієте, вам доведеться впоратися із цим, ви не можете уникати її, не можете. Вона візьме таксі та приїде.

І знову телефон. Підіймаю слухавку та тримаю її подалі від вуха. Упізнаю голос Крістіан навіть попри американську поволоку. Років як не було.

— Бреде, прошу, послухай. Я тут неподалік від твого помешкання, знаєш, у нашому колишньому будинку. Чому б тобі не прийти? У мене є трохи шотландського віскі. Бредлі, будь ласка, не сердься, не сердься й не кидай слухавку. Зустріньмося, приходь. Я страшенно хочу тебе побачити. Я буду тут цілий день чи принаймні до п’ятої.

Я поклав слухавку.

— Вона хоче, щоб я прийшов побачитися з нею.

— Ви мусите піти, мусите, така ваша доля.

— Я не піду.

Укотре озвався телефон. Я підняв слухавку й поклав її на стіл. У ній щось віддалено бурмотіло. З кімнати пронизливим голосом покликала Прісцилла:

— Бредлі!

— Не чіпайте його, — попередив я Арнольда, показуючи на телефон, і пішов до сестри.

— У тебе там Арнольд Баффін? — Вона сиділа на краєчку ліжка. Я здивовано помітив, що вона вдягла спідницю й блузку та мастить ніс якоюсь жовто-рожевою гидотою.

— Так.

— Я подумала, що вийду побачити його. Хочу йому подякувати.

— Як хочеш. Чуєш, Прісцилло, я збираюся піти на годинку чи дві. З тобою все буде гаразд? Я повернуся до обіду, можливо, трохи пізніше. Попрошу Арнольда побути з тобою.

— Ти скоро повернешся?

— Так, так.

Я побіг до Арнольда.

— Можете посидіти з Прісциллою? Лікар казав не залишати її саму.

Арнольд здавався не надто вдоволеним.

— Гадаю, я можу залишитися. Є тут щось випити? Я хотів поговорити з вами про Рейчел, тобто про ті кумедні листи, що ви мені написали. Куди це ви так поспішаєте?

— Я збираюся зустрітися з Крістіан.

* * *

Шлюб, як я вже казав, — дивна річ. Я навіть не можу уявити, як він узагалі існує. Люди, які вихваляються щасливим шлюбом, зазвичай, як на мене, якщо не брехуни, то просто ошукують самих себе. Людська душа не створена для постійного сусідства з кимось, а в результаті цього примусового сусідства часто народжується жахлива самотність, боротися з якою забороняють правила гри. Немає нічого жахливішого за безглузду самотність двох людей, що застрягли в пастці. Ті, хто залишається за її межами, можуть на власний смак задовольняти свої потреби в товаристві, кидаючись більш-менш організовано до інших людських істот. Але коли двоє об’єднуються, вони втрачають здатність до спілкування з іншими, і щастя ще, якщо з плином років їм удаватиметься спілкуватися одне з одним. А може, це в мені говорить похмура заздрість покинутого чоловіка? Зараз я веду мову, звичайно, про повсякденні «щасливі» шлюби. Там, де єдність двох перетворюється на генератор взаємної ненависті, виникає пекло в чистому вигляді. Я пішов від Крістіан до того, як наше пекло набуло досконалості. Занадто чітко бачив, на що воно перетвориться.

Звісно ж, я був «закоханий» у