Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

— Ох, Бредлі, якби ми не вбили дитину…

Вона вже поверталася до цієї теми якийсь час тому.

— Ох, Бредлі, якби ми зберегли дитину… Але звідки мені було знати, що я не зможу народити ще одну… Та дитина, моя єдина дитина, як подумаю, що вона існувала, кричала, що хоче жити, а ми свідомо вбили її. У цьому винен тільки Роджер, він наполягав, щоб ми позбулися її, не хотів одружуватися зі мною, ми вбили її, ту особливу, єдину, мою дорогеньку крихітну дитиночку…

— Ох, припини нарешті, Прісцилло. Тепер це був би двадцятирічний наркоман, який отруював би тобі життя. — Сам я ніколи не хотів мати дітей і не розумів, коли інші хотіли.

— Дорослий двадцятирічний син… було б кого любити… було б кому піклуватися про мене… Ох, Бредлі, тобі не відомо, як я вдень і вночі тужу за тією дитиною. Для нас із Роджером усе змінилося б. Думаю, Роджер зненавидів мене, коли дізнався, що я не можу мати дітей. І все одно це була його провина. Він знайшов того огидного коновала. Яка несправедливість, яка несправедливість…

— Звісно ж, несправедливість. Життя взагалі несправедливе. Перестань плакати й спробуй бути розсудливою. Тобі не можна тут залишатися. Я не можу тебе підтримувати. Тим паче, що я їду геть.

— Я знайду роботу.

— Прісцилло, не вигадуй, хто тебе найме?

— Я мушу.

— Жінка за п’ятдесят без освіти й навичок. Тобі не вдасться знайти роботу.

— Ти такий недобрий…

Знову зайшовся телефон.

У слухавці лунав єлейно-улесливий голос містера Френсіса Марло.

— Ох, пробачте заради Бога, Бреде, я вирішив дзвякнути, щоб поцікавитися, як там Прісцилла.

— З нею все гаразд.

— Ага, добре. Ох, Бреде, ще я хотів сказати, що психіатр зі шпиталю не радив залишати її саму, розумієте?

— Рейчел мене вже вчора повідомила.

— І, Бреде, послухайте й не сперечайтесь, щодо Крістіан…

Я кинув слухавку.

— Знаєш, — озвалася Прісцилла, коли я знову ввійшов до кімнати, — мама пішла б від тата, якби могла собі це дозволити, вона сказала мені це перед смертю.

— Не хочу нічого чути про таке.

— Колись давно ви з татом змушували мене почуватися присоромленою й гіршою за вас, ви так жорстоко поводилися зі мною й мамою, мама була така нещасна…

— Ти мусиш або повернутися до Роджера, або укласти з ним певну фінансову угоду. Мене це не обходить. Тобі краще бути готовою до цього.

— Бредді, прошу, може, ти поїдеш і побачишся з Роджером?

— Ні, не поїду!

— О Господи, якби я прихопила із собою прикраси, вони так багато важать для мене, я заощаджувала, щоб їх придбати, і мій норковий палантин. І два срібних кубки з мого туалетного столика, і маленьку малахітову шкатулку…

— Прісцилло, не будь дитиною. Забереш усе це пізніше.

— Ні, я не можу, Роджер на зло мені їх продасть. Я мала єдину розвагу — купувати речі. Куплю якусь гарненьку штучку — і трохи розважуся, нашкрябаю кілька копійок із грошей на господарські витрати — і на душі легшає. Я мала діамантовий набір і намисто з кришталю й лазуриту, воно, між іншим, було недешевим, і…

— Чому Роджер не телефонує? Він мав би здогадатися, що ти тут.

— Він занадто гордий та ображений. Ох, знаєш, мені навіть трохи шкода Роджера, він був таким жалюгідним, коли кричав на мене чи взагалі не розмовляв; мабуть, глибоко всередині він дуже нещасний, по-справжньому зруйнований і психологічно зламаний через щось. Іноді я відчувала, що він утрачає глузд. Чи хтось може довго так жити? Бути таким злим і нікого не любити? Він не дозволяв мені готувати йому їжу й не пускав мене до своєї кімнати, а я знаю, що він ніколи не застеляв ліжко, і весь його одяг був заношений і смердів; часом він навіть не голився, і я думала, що він втратить роботу. Може, його й вигнали, а він не наважувався мені зізнатися. А зараз усе, мабуть, ще гірше. Я хоч трохи тримала будинок у чистоті, хоча це було дуже непросто, зважаючи, що Роджера це не зачіпало. А тепер він сам у тому задрипаному свинарнику, не їсть, не дбає про себе…

— Я думав, що біля нього упадають жінки.

— Ох, напевно, у нього були якісь жінки, але лише ті жахливі, корисливі кралі, яким тільки й потрібні його гроші й випивка; Роджер жив таким життям до того, як ми побралися, у цьому порожньому матеріалістичному світі… Ох, мені так шкода його, він створив довкола себе пекло, а тепер опинився в самісінькому його центрі з депресією та купами немитого посуду…

— То чому б тобі не поїхати додому й не помити там усе?!

— Бредлі, будь ласка, поїдь до Брістоля…

— Як на мене, схоже, що ти аж умираєш, так хочеш повернутися до чоловіка…

— Будь ласка, поїдь і забери мої прикраси. Я дам тобі свого ключа.

— Та досить уже торочити про ті прикраси. З ними все гаразд. За законом вони так чи так твої. Прикраси належать жінці.

— Річ не в законі. Ой, я так хочу їх бачити, вони єдине, що я маю, а більше в мене немає нічого, нічого в усьому світі, я чую, як вони плачуть за мною… усі маленькі прикраси й смугаста ваза…

— Прісцилло, люба, припини нести маячню.

— Бредлі, прошу, прошу, поїдь до Брістоля заради мене. Поки що він не встиг їх продати, ще не додумався. А ще, можливо, він гадає собі, що я повернуся. Усі вони досі лежать на своїх місцях. Я дам тобі ключа від будинку, і ти зможеш зайти, поки він буде на роботі, й забрати ті кілька дрібничок, це буде дуже просто, а мені одразу полегшає, і тоді я зроблю все, що ти захочеш, ох, мені так полегшає…

Цієї миті пролунав дверний дзвінок. Я підвівся. Почувався по-дурному засмученим. Ласкаво махнувши рукою в бік Прісцилли, я вийшов із кімнати й зачинив двері, а потім підійшов до вхідних дверей і відімкнув їх.

На порозі стояв Арнольд Баффін. Наче танцюристи, ми нечутно прослизнули до вітальні.

Арнольдове обличчя, навіть не виявляючи жодної емоції, мало схильність заливатися гладенькою рожевою фарбою, наче на нього світили рожевою лампою. Зараз він теж зашарівся, і бліді очі за скельцями окулярів випромінювали якусь нервову заклопотаність. Він поплескав мене по плечу — навіть не поплескав, а ляснув, наче ми грали у квача.

— Як вона?

— Значно краще. Ви з Рейчел були такі люб’язні.

— Це Рейчел була. Бредлі, ви ж не сердитеся на мене, чи як?

— Чому я маю на