Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

чоловік, не схильний до марноти в її найвульгарніших виявах. Він уникав суперечок із матір’ю, але, поза всякими сумнівами, не схвалював її «світськості» й ненавидів «прийоми світського товариства», до якого вони з Прісциллою так намагалися потрапити. Те, що йому не подобалося «світське товариство», підсилювалося звичайним відчуттям власної неповноцінності. Він боявся припуститися помилки, що позбавить його благородства та вкаже на прогалини в його освіті, скажімо, коли він неправильно вимовить відоме ім’я. З віком я став поділяти батькову нелюбов і його тривоги. Імовірно, однією з причин мого палкого бажання здобути освіту стало те, що я бачив, який нещасний він був через її брак. Через свою введену в оману матір я відчував біль і сором, які не зменшували, а лише доводили мою любов. Я смертельно боявся, що люди вважатимуть її сміховинною чи жалюгідною, називатимуть вискочкою, яка зазнала поразки. І навіть пізніше, уже по її смерті, багато із цих відчуттів я переніс на Прісциллу.

Зрозуміло, що я ніколи не любив сестру так, як матір. Але відчував ототожнення з нею й через неї ставав уразливим. Я нерідко соромився її. Насправді Прісцилла могла вийти заміж іще невдаліше. Як я вже казав, Роджер мені не подобався. Окрім усього іншого, я не міг пробачити йому приниження батька в часи Прісциллиної «операції». Але роки минали, і я став відчувати якусь надійну та ґрунтовну пересічність у їхньому Брістольському maisonette з його дорогим кухонним начинням, жахливим сучасним столовим приладдям й імітацією «барної стійки» в кутку вітальні. Навіть найбезглуздіші марноти сучасного світу можуть бути якимись простодушними, якорем, що надає стійкості нашим життям. Вони — убогі замінники мистецтва, думки та святості, але ж таки замінники, а отже, теж мають право на існування. Часом гордість за свій будинок рятувала мою сестру, рятувала багатьох жінок.

Але сьогодні мова не йшла ані про гордість, ані про «рішучу хоробрість». Після тривалих розмов Прісцилла більш-менш переконала мене, що дійсно вирішила піти від чоловіка й насправді вже пішла від нього. Її біль від цієї катастрофи набув нав’язливої форми. «Ох, яка я дурепа, що залишила всі свої прикраси!» — повторювала, повторювала й повторювала вона.

Це було наступного дня після її подвигу зі снодійними пігулками. Швидка відвезла її до шпиталю, з якого сестру виписали вже по обіді. Вона повернулася до моєї квартири й лягла в ліжко. Зараз уже пів на одинадцяту ранку, а Прісцилла й досі лежала в ліжку, у моєму ліжку. Сяяло сонце. Поштова вежа блищала новенькими карбованими деталями.

Знайти Арнольда й Крістіан мені, звісно ж, не вдалося. Пошуки чогось, як зауважили психологи, обмежують наше сприйняття: цілий світ раптово перетворюється на постамент, на якому примарно видніється те, що ми шукаємо. Знайомі вулички навколо мого будинку вже ніколи не позбавляться цього переслідування — вони наповнилися не-видіннями цієї парочки, що тікала, сміялася, глузувала, видаючись надзвичайно реальною і, втім, невидимою. Інші пари вдавали їх, змушували зникати, повітря курилося ними. Але Арнольд ніколи б не дозволив мені зіпсувати досконалість цього аж надто гарного жарту, занадто вдалого ходу. Тепер вони вже були деінде — не у «Фіцрої», чи в «Маркізі», чи в «Пшеничній в’язці», чи в «Чорному коні», а деінде, — і їхні білі привиди летіли мені в очі, наче білі пелюстки, наче білі лусочки фарби, наче білі клаптики паперу, які релігійний юнак кидав у течію проїжджої частини, — образи краси, жорстокості й страху.

Коли я повернувся до свого помешкання, воно було порожнє, а двері — розчахнутими. Я сів у вітальні в «крісло для бесід» та якийсь час не відчував нічого, окрім щирісінького страху, жаху, у його класичній і найогиднішій формі. Арнольдів «жарт» був занадто гарний, аж до непристойності, щоб не побачити в ньому знамення: це видима частина якогось величезного невидимого жаху. Я трохи посидів там, важко дихаючи, занадто пригнічений, щоб хоча б розібратися у своїх стражданнях. Потім я став помічати, що з кімнатою щось не так: чогось бракувало. Урешті збагнув, що зникла бронзова пані на водяному буйволі — одна з моїх улюблених дрібничок, — і з роздратуванням згадав, що віддав її Джуліан. Як це сталося? Це теж було знаменням — зникнення речей передує щезненню Аладдінового палацу. Коли я врешті замислився, де моя сестра і що з нею, зателефонувала Рейчел і повідомила, що Прісциллу виписали й вона повертається додому.

Тієї болючої ночі я лежав без сну й вирішив, що з Крістіан та Арнольдом усе дуже просто. Мусило бути просто: це або простота, або божевілля. Якщо Арнольд «заприятелював» із Крістіан, я припиню з ним спілкуватися. Але, навіть вирішивши цю проблему, заснути мені не вдавалося. Перед очима кружляли вервечки кольорових картинок, які, наче відсіки обертових дверей, закручували мене й повертали до болісного світу, де спати не хотілося анітрішечки. Коли я нарешті заснув, мені наснилося власне приниження.

— Ну, гаразд, а чому ти так поспішала? Якщо, як стверджуєш, ти вирішила піти від Роджера цілу вічність тому, чому б просто не спакувати валізи й не викликати якось уранці таксі як годиться, поки він на роботі?

— Не думаю, що так ідуть від чоловіка, — зауважила Прісцилла.

— Так ідуть від чоловіків розсудливі дівчата.

Задзвонив телефон.

— Привіт, Пірсон. Це Гартборн.

— О, привіт…

— Хотів запитати, чи не пообідаємо разом у вівторок?

— Вибачте, точно не знаю, тут моя сестра… Я зателефоную вам…

Вівторок? Уся моя концепція майбутнього розпалася на шматки.

Поклавши слухавку, я побачив через відчинені двері спальні Прісциллу в моїй смугастій червоно-білій піжамі: вона навмисно лягла незручно, широко розкинувши руки, наче ганчір’яна лялька, і не припиняла плакати. Ось таке воно — потворне життя без будь-яких чарів. Заплакане та пригнічене сестрине обличчя було зморшкуватим і старим. Хіба вона й справді колись походила на маму? Дві чіткі глибокі зморшки збігали з обох боків скривленого в риданнях рота. Струмки сліз змили жовтий шар пудри й оголили розширені пори на шкірі. Прісцилла не вмивалася, відколи приїхала.

— Ох, Прісцилло, припини, справді. Спробуй хоча б трохи побути хороброю.

— Я знаю, що маю жахливий вигляд…

— Хіба це має значення?

— То ти вважаєш, що я маю жахливий вигляд, ти думаєш…

— Не думаю! Прошу, Прісцилло…

— Роджер ненавидів мій вигляд, він так казав. А я часто плакала в нього перед носом, просто сиділа та ревла годинами й почувалася жалюгідно, та він і далі витріщався у свою газету.

— Ти змушуєш мене поспівчувати йому!

— А якось він намагався мене отруїти, смак був жахливий, і він просто дивився, та сам не їв.

— Прісцилло,