Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

щойно вчинила спробу самогубства. І ваша колишня дружина вирішила, що це не дуже вдалий час для возз’єднання. Вона пішла собі, а Арнольд зголосився її супроводжувати. Точно не знаю, куди саме. Він сказав: «До шинку».

Я вибіг із кімнати. Усередину заходили люди з ношами. Я вибіг із будинку.

* * *

Можливо тут, мій любий друже, ви дозволите мені зупинитися й побалакати особисто з вами. Звісно ж, усе, що я тут пишу, а підсвідомо й уся моя oeuvre — послання, адресоване вам. Але, розмовляючи з вами особисто, я відчуваю полегшення, такі розмови послаблюють навантаження на серце й розум. У них ховається елемент сповіді. Яке полегшення, коли ти врешті можеш ступити крок назад і навіть визнати поразку, визнати її в тому контексті, де таке визнання не матиме ані краплі фальші. Коли вірянин — щаслива людина — просить Господа пробачити йому не лише ті гріхи, які він пам’ятає, а й ті, які не може пригадати, і навіть зворушливіше: ті гріхи, які він через своє неуцтво взагалі не вважає гріхами, — яким надзвичайним має бути відчуття звільнення й спокою, що настає пізніше. Тож тепер, пишучи для вас і пропонуючи вам написане, мій проникливий критику, я відчуваю втихомирення, відчуття, що зроблено все можливе, і прийняття того, що ви збагнете недовговічність моїх досягнень. Мені відомо, що трапляються миті, коли я видаюся якимось мономаніяком, людиною, оманлива велич якої аж ллється через вінця. Імовірно, кожен митець мусить бути маніяком, тим, хто вважає себе Богом. Будь-який митець мусить час від часу сповнюватися непідробним задоволенням від власної роботи, відчувати, якою гідністю вона промениться, бачити її досконалість. І річ тут зовсім не в порівнянні у звичному сенсі цього слова. Більшість митців не звертають уваги на своїх сучасників. Той, хто плекає сучасних діячів мистецтва, сам належить до минулого. Лише вульгарні люди дратуються, почувши, як звеличують інших. Відчуття власної досконалості не викликає обурення, його непросто описати, воно, імовірно, корисне і, напевно, потрібне. Так само важлива нікчемність, відчуття невідворотних обмежень своїх можливостей, що теж мусить навідуватися до кожного митця, який за власними кволими зусиллями бачить, як сяє примара досконалості.

Я не маю наміру супроводжувати цю книжку такими ж довгими, як вона сама, коментарями. Ця «історія» недовго залишатиметься в моїх руках. Розкішна можливість звертатися особисто до вас задовольняє палке прагнення, яке й самé є однією з тем цієї книжки. Під час наших тривалих обговорень того, якої форми має набути цей твір, ви самі погодилися із законністю такого «прийому», хоча те, що йде від самого серця, мабуть, заслуговує на якусь теплішу назву: скажімо, привілей чи нестримний ліризм, ненавмисний прояв любові. Моя книжка — про мистецтво. І водночас вона й сама — скромний витвір мистецтва — «art object», як кажуть; отже, можна подекуди дозволяти їй озиратися на себе саму. Мистецтво, як я пояснював молодій Джуліан, — це спосіб оповідати правду, а в деяких випадках — єдиний можливий спосіб. Однак надзвичайно складно не дозволяти чудовим інструментам зіпсувати завдання, для якого вони призначені. Дехто цінує лише абсолютну простоту, для них сповнена так званого примітивізму співоча пташка є мірою всього, наче істина зникає, щойно вона припинить цвірінькати. Звичайно, існує божественно-майстерна простота у творах тих, кого я навряд чи наважуся назвати, бо вони — майже боги. (Не називай імені Божого намарне.) Але навіть якщо варто весь час прагнути спрощення, не завжди можливо уникнути деякої елегантної складності. Ви запитаєте мене: хіба це теж «правда»? Хіба дійсність достоту така, хіба це так? Звичайно, як ви частенько зауважували, можна спробувати досягти правди, скориставшись іронією. (Янгол міг би чітко визначити із цього рамки людського розуміння.) Майже будь-яка оповідь про наші діяння — комічна. Ми безмежно смішні в очах одне одного. Навіть найкоханіша людина смішна для того, хто її обожнює. Роман — це гумористична форма. І мова — гумористична форма, що жартує навіть уві сні. Господь, якщо Він існує, посміювався над Своїми творіннями. І водночас життя, безумовно, — жахлива річ, позбавлена метафізичного сенсу, зруйнована випадковостями, болем і близькою перспективою смерті. З цього й народилася історія — наш небезпечний і потрібний інструмент.

Іронія — це форма «тактовності» (дотепне слово). Це наше тактовне відчуття міри під час вибору форми для втілення краси. Краса з’являється там, де правда знайшла доречну форму. Зрештою, неможливо розділити ці два поняття. Утім існують точки, де, скориставшись штучністю моменту, ми можемо дати чітку оцінку. І знову виникає казус, який так цікавить логіків і який час від часу стає річчю в собі. Як можна «справедливо» описати людське існування? Як може людина описати саму себе? З яким поважним виглядом удаваної манірної сором’язливості, з якою награною довірливою простодушністю беремося ми за цю справу. «Я — пуританин» — і так далі. Тьху! Хіба можуть такі твердження не бути фальшивками? Навіть слова «я високий» мають власний контекст. Як, мабуть, сміються над нами й зітхають янголи. Але що нам залишається? Лише вдихати своє бачення в цю шарувату структуру іронічної чутливості, яка, якби я був вигаданим героєм, вирізнялася б глибиною та щільністю. Як упереджено я зобразив Арнольда, як поверхнево змалював Прісциллу! Емоції застять очі та, замість того щоб підкреслювати особливості, тягнуть за собою узагальнення й навіть теорії. Коли я пишу про Арнольда, перо тремтить від образи, любові, каяття й страху. Наче я збудував між нами стіну зі слів, заховався за словесним насипом. Ми захищаємося означеннями та приборкуємо світ узагальненнями. «Чого він боїться?» — ось ключ до розуміння митецької свідомості. Часто мистецтво — лише стіна. (Цікаво, чи стосується це найвизначніших шедеврів?) І, замість того щоб передавати інформацію, мистецтво перетворюється на містифікацію. Думаючи про сестру, я відчуваю жаль, прикрість, провину й огиду, тож і зображую її в цьому «світлі» — спотворену та принижену самим моїм сприйняттям. Як мені виправити ці недоліки, мій любий друже й товаришу? Прісцилла була хоробра жінка. Вона жила зі своїм нещастям рішуче й не втрачаючи гідності. Уранішніми годинами вона самотньо робила собі манікюр, а сльози за спустошеним життям бриніли на очах.

* * *

Мати значила для мене дуже багато. Я любив її, але завжди чомусь страждав від цього. Втрати і смерть лякали мене в незвичних для дитини масштабах. Пізніше я в страшних муках зауважив брак порозуміння між моїми батьками. Вони взагалі не «розуміли» одне одного. Мій батько, з яким я щораз більше себе ототожнював, був нервовий, боязкий, чесний і ввічливий