Артур Конан Дойль - Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

справою непростою, але коли мій друг дізнався, що полковник неодружений і нам буде надано повну свободу, він згодився, і за тиждень після повернення з Ліона ми опинились у Райгіті. Полковник Гейтер був із породи старих вояків, які подивилися світ і знають життя в усіх його виявах, так що, як я і передбачав, вони з Голмсом невдовзі знайшли спільну мову.

У день нашого прибуття, коли ми після вечері курили у збройовій кімнаті полковника, Голмс лежав на канапі, а я роздивлявся колекцію східної зброї, полковник раптом сказав:

— До речі, я, напевне, прихоплю із собою один із цих пістолетів. Про всяк випадок.

— Про всяк випадок? — здивувався я.

— Так, у нас тут останнім часом неспокійно. Нещодавно в будинок до старого Актона — це один із найзаможніших людей у графстві, залізли крадії. Багато вони не взяли, але їх так і не спіймали.

— І ніяких зачіпок? — покосився на полковника Голмс.

— Жодних. Але ця справа не заслуговує на вашу увагу, містере Голмс, тим більше після такого шумного міжнародного успіху.

Голмс відмахнувся, але з його посмішки було видно, що він задоволений.

— Може, є щось примітне?

— Наскільки мені відомо, ні. Грабіжники залізли в бібліотеку, але майже нічого не взяли. Усе було перевернуто догори дном. Шухляди столів зламано, книги викинуті з шаф, і при цьому пропав лише том Гомера в перекладі Поупа, два позолочені свічники, прес-пап’є зі слонової кістки, маленький барометр і клубок шпагату.

— Дивні в них смаки! — вигукнув я.

— Швидше за все, ці хлопці просто прихопили те, що могли винести.

З канапи донеслося підкахикування.

— Чому ж це не насторожило поліцію графства? — запитав Голмс. — Адже цілком зрозуміло, що...

Проте я не дав йому закінчити.

— Друже мій, ми приїхали сюди відпочивати. На Бога, не вплутуйтесь у нову справу, доки ваша нервова система не прийшла в норму.

Голмс стенув плечами, і розмова повернула на інші теми.

На жаль, зусилля мої виявилися марними. Наступного ранку згадана справа знову вдерлась у наше життя, причому таким чином, що залишатись осторонь ми вже не могли. Ми снідали, коли в їдальню заскочив дворецький. Від його статечності не зосталось і сліду.

— Ви чули, сер? — схвильовано закричав він із порога. — У Каннінгемів, сер!

— Що, знову крадіжка? — зойкнув полковник.

— Убивство!

— Ну й ну! — полковник навіть присвиснув. — Кого ж убили, суддю чи його сина?

— Ні того, ні іншого, сер. Вільяма Кервана, кучера. Куля потрапила в серце, він помер прямо на місці.

— Хто ж це зробив?

— Грабіжник, сер. Ніхто його не бачив. Він пробрався до будинку крізь вікно в буфетній, але там був Вільям. Бідолаха поплатився життям, захищаючи власність свого господаря.

— Коли це трапилося?

— Десь опівночі...

— Погані новини, — зазначив полковник, коли дворецький вийшов. — Каннінгем-старший — дуже хороша людина. Для нього це буде справжнім ударом. Вільям багато років прослужив у нього. Напевне це справа рук тих самих негідників, які вломилися до Актона.

— Справа ця може виявитись пересічною крадіжкою, — замислено проговорив Голмс, — але, погодьтеся, виглядає все дещо незвично. Якщо в графстві орудує зграя грабіжників, логічно уявити, що для наступного злочину вони виберуть місце якомога далі від попереднього. Коли вчора ви прихопили із собою пістолет, я подумав було, що Райгіт — останнє місце у всій Англії, куди наважився б навідатись крадій, — і помилився...

— Напевне, це хтось із місцевих, — зауважив полковник. — І зрозуміло, чому він обрав будинки Актона й Каннінгема: вони є найбільшими в окрузі.

— І найбагатшими?

— До недавнього часу так і було, але ці джентльмени декілька років поспіль судилися один з одним, так що, гадаю, справи в них ідуть не так добре, як раніше. Старий Актон хотів відсудити у Каннінгема половину його землі. Адвокати падали з ніг...

— Якщо це місцевий крадій, знайти його неважко, — позіхнув Голмс. — Та годі вже, Ватсоне, не дивіться на мене вовком, я не збираюся у це втручатися.

— Інспектор Форрестер, сер, — сповістив дворецький, що раптом виник у дверях.

До кімнати енергійним кроком увійшов підтягнутий молодий чоловік із гострим поглядом.

— Доброго ранку, полковнику, — уривчасто проговорив він. — Даруйте за вторгнення, але ми випадково дізналися, що у вас гостює містер Шерлок Голмс.

Полковник жестом указав на мого друга. Інспектор коротко поклонився.

— Містере Голмс, ми сподівалися, що, можливо, ви не відмовитесь допомогти нам.

— Доля проти вас, Ватсоне, — розсміявся Голмс. — Ми якраз обговорювали те, що трапилося, коли ви увійшли, інспекторе. Може, ви ознайомите нас із подробицями?

Голмс відкинувся на спинку крісла, і тієї-таки секунди мені стало зрозуміло, що всі мої зусилля пішли порохом.

— По справі Актона ми не маємо ніяких зачіпок, зате тут їх повно, і ми точно знаємо, що обидва випадки — тих самих рук справа. Грабіжника бачили. Гамір здійнявся за чверть до дванадцятої. Каннінгем-старший тільки-но ліг, а містер Алек, його син, курив у себе. Обидва почули крики кучера, і Каннінгем-молодший кинувся вниз, щоб поглянути, що сталося. Задні двері будинку були відчинені, він підійшов до них і побачив двох чоловіків, що боролися. Один із них вистрілив, інший упав, убивця тієї самої миті кинувся тікати в сад, перестрибнув через кущі й здимів. Каннінгем-старший якраз у цей час визирнув у вікно, помітив людину, що бігла дорогою, але відразу загубив її з-перед очей. Містер Алек поспішив до помираючого кучера, і злочинцю вдалося втекти. Про вбивцю нам відомо лише те, що це чоловік невисокого зросту, в момент скоєння злочину він був у темному одязі. Усі наші зусилля спрямовані на його пошуки.

— А що там робив оцей Вільям Керван? Він що-небудь сказав перед смертю?

— Ні слова. Він жив у сторожці зі своєю матір’ю і був дуже відданим слугою, тому ми вирішили, що він просто вийшов перевірити, чи все в порядку в домі. Розумієте, пограбування Актона наробило в нас багато галасу, люди хвилюються. Грабіжник устиг зламати замок і відчинити двері, коли його побачив Вільям.

— А матері він нічого не сказав, коли виходив?

— Вона дуже стара і майже нічого не чує. Ми не змогли від неї нічого добитися. Дізнавшись про смерть сина, вона взагалі перестала будь-що розуміти, хоча й раніше не вражала розумом. Проте