Артур Конан Дойль - Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса

ще декілька розплющених шматків дерева. Вочевидь, дворецький і покоївка, поступово підводили кам’яну плиту, підкладали в утворену щілину поліна, доки вона не стала досить широкою, щоб у неї змогла протиснутися людина. Потім вони зафіксували плиту в тому положенні, вставивши одне поліно вертикально. На нижньому боці поліна мусила залишитися глибока вм’ятина — адже камінь усією своєю масою натиснув на нього. Поки все вказувало на те, що мої припущення є слушними.

Тепер належало зрозуміти, як розвивалися трагічні події тієї ночі. В щілину могла протиснутися лишень одна людина, і це, напевно, був Брантон. Дівчина, швидше за все, зосталася нагорі. Брантон відімкнув скриню, передав те, що знайшов у ній, нагору, а потім... що ж трапилось потім?

Можливо, жадоба помсти, що жевріла в душі цієї спадкоємиці кельтів, раптом спалахнула яскравим полум’ям, коли Рейчел побачила, що чоловік, який приніс їй немало горя, перебуває в її руках? Або поліно, що тримало камінь, вислизнуло, і плита завалилася, поховавши Брантона в кам’яному мішку? Хоч як там було, я жваво уявив собі таку картину: дівчина, притискаючи до грудей скарби, сторчголов підіймається крученими сходами, а з-під землі глухо лунають зойки її невірного коханця, приреченого на смерть від задухи в кам’яному мішку.

Цілком можливо, що саме цим пояснюється блідість Рейчел наступного ранку, нервовість і напади істеричного реготу. Але що ж було в скрині? Вочевидь, те старе залізяччя й камінці, які мій друг витяг із дна ставка. Рейчел просто позбулась останнього доказу, що вказував на її участь у злочині.

Я двадцять хвилин просидів нерухомо, обмірковуючи стан речей. Усе ще блідий як полотно Масгрейв увесь цей час стояв поруч мене з ліхтарем у руках і зазирав у чорний отвір.

«Це монети часів Карла Першого, їм понад двісті п’ятдесят років. — Він простяг мені декілька металевих кружечків, знайдених у скрині. — Бачите, ми правильно вирахували час, коли було створено обряд». — «Але ж ми, певно, знайшли ще дещо, пов’язане з іменем Карла Першого! — вигукнув я, оскільки раптом утямив сенс перших двох запитань обряду. — Дозвольте глянути на вміст мішка, який ви витягли зі ставка».

Ми піднялись нагору в кабінет Масгрейва, і він розклав переді мною залізяччя й камінці. Вони здавалися тьмяними й непоказними. Я потер один із камінців об рукав, і раптом він блиснув як іскра на моїй долоні. Один із металевих предметів мав вигляд подвійного кільця, але був увесь погнутий і перекручений.

«Ви, напевне, пам’ятаєте, що роялісти залишалися в Англії навіть після того, як Карла Першого було страчено, — сказав я. — Коли їм таки довелося тікати на континент, вони напевне сховали якусь частину своїх статків тут, щоб, коли настануть спокійніші часи, повернутися та скористатись ними». — «Мій предок, сер Ральф Масгрейв, сам був видатним роялістом і правою рукою Карла Другого за часів його поневірянь». — «Насправді?! — вигукнув я. — Що ж, ось вам і остання ланка, якої бракувало.

Хочу вас привітати: попри драматичні обставини, ви стали володарем цінних фамільних реліквій. Утім, з погляду історика вони мають іще вагоміше значення». — «Про що ви?» — здивовано втупився в мене Масгрейв. — «Цей предмет — не що інше, як давня корона королів Англії». — «Корона!» — «Саме так. Згадайте, що сказано в обряді: „Чиїм це було?“ — „Того, кого вже немає“. Мається на увазі страта Карла Першого. „Чиїм це буде?“ — „Того, хто прийде“. Ці слова стосуються вже Карла Другого, чиє повернення до Англії очікували. Я думаю, що цей погнутий і безформний вінець колись прикрашав голови королів із династії Стюартів». — «Як же він потрапив до мого ставка?» — Тут я почав пояснювати йому ввесь ланцюжок здогадок, припущень і доказів, які привели мене до істини. Місяць уже яскраво світив, коли моя розповідь добігла кінця.

«Чому ж корона не повернулася до Карла, коли він зійшов на трон Англії та Шотландії?» — запитав Масгрейв, складаючи реліквії назад до полотняного мішка. «А ось на це запитання ми, можливо, ніколи не дістанемо відповіді. Не виключаю, що Масгрейв, який зберігав таємницю, на той час помер, передавши своєму синові ключ від неї, але через якусь випадковість не роз’яснивши його призначення. З того часу ключ передавали від батька до сина, доки він не потрапив до рук людини, яка зуміла збагнути його сенс і поплатилася за це життям».

Такою є історія обряду Масгрейвів, Ватсоне.

Корону Масгрейви і далі зберігають у Герлстоуні, хоча їм довелося тривалий час виборювати своє право на це. Якщо вам коли-небудь закортить подивитися на реліквію Стюартів — пошліться на мене й вони її охоче вам покажуть. Доля дівчини залишилась невідомою. Швидше за все, вона покинула Англію, забравши із собою згадки про скоєний злочин.

Райгітська загадка

Трапилося це ще до того, як похитнулося здоров’я мого друга Шерлока Голмса. Спричинило це надзвичайно напружена робота, що випала на його долю навесні 1887 року. Справа про Нідерландсько-Суматранську компанію та нечуване шахрайство барона Мопертюї досі на слуху в публіки; крім того, вона надто міцно пов’язана з політикою й фінансами, щоб включати розповідь про неї до цієї книжки. Утім, саме вона стала побічною причиною, з якої мій друг був утягнутий у свого роду єдину й винятково складну справу.

Чотирнадцятого квітня я отримав телеграму з Ліона, яка повідомляла, що Голмс хворий і перебуває в готелі «Дюлонж». Не минуло й доби, як я вже сидів поряд з його ліжком. Із неабиякою полегкістю я побачив, що, судячи із симптомів, життю мого друга ніщо не загрожує. Проте навіть його сталеве тіло не витримало двох місяців безперервної фізичної й розумової напруги. Блискуча перемога, що увінчала зусилля Голмса, не врятувала його від наслідків перевтоми. Ні слава, здобута Голмсом у справі, яка виявилася не по зубах поліції трьох країн, ані усвідомлення того, що йому вдалось викрити найрозумнішого й найпідступнішого шахрая в Європі, не могли вивести мого друга з прострації.

Три дні по тому ми разом повернулися на Бейкер-стрит, однак було очевидно, що Голмсу просто конче слід на час змінити обстановку, та й мені, зізнатися, перспектива провести тиждень-другий далі від міської метушні здалася принадною. У графстві Суррей, у містечку Райгіт, жив мій давній знайомий і пацієнт полковник Гейтер, який частенько запрошував мене погостювати. Коли я побував у нього востаннє, полковник якось зазначив, що зовсім не проти познайомитись і з моїм славнозвісним другом.

Умовити Голмса на таку поїздку було