Олена Гуйда - Непокірний трофей, Олена Гуйда

Розділ 17

Адріана

У роті пересохло, через гарячого сперте повітря перехоплювало подих, мокра сукня липла до тіла, волосся застеляли обличчя. Торговий візок, в якім мене вивозили з Орлея, підстрибував по бруківці, і від цієї качки до горла підступала нудота. Але все це було не важливо. Я поверталася додому, в свою Елехорію, геть від варварів!

І все ж... щось всередині не давало мені спокою. Якась тривога, дивне гнітюче відчуття не покидало. Перед очима все ще стояла картина де чоловік розпластався на бруківці.

Все як у моєму видінні.

А отже Вигнанець точно мертвий. І тепер загарбники втратили свого повелителя, а відьму варвари зовсім не шанують. Зграя позбулася ватажка. Повернути місто буде набагато простіше. Тим більше, що у Тобіаса з'явилися союзники. Або... могутній союзник. Гертельн. Якщо Шелінкор стане союзником Елехорії, то варвари будуть розбиті за добу.

Але яка ціна цього союзу?

Занепокоєння бушувало по венах, давило груди ніби лещатами, тому що я знала відповідь. Ціна – моє заміжжя зі старим Гертельном. Тобіас пообіцяв йому мою руку, саме тому в першу чергу звільняли мене, а не відвойовували місто. Все сходиться.

Візок зупинився з протяжним скрипом, зовні почулися збуджені, гучні голоси. А в наступну мить дверцята відчинилися, впускаючи у віз трохи свіжого повітря. Перекотилася на бік і визирнула назовні.

І тут же перед очима показалась річка. Вузька, гірська, звивиста, з десятками перекатів. Вона іскрилася і мерехтіла в яскравих сонячних променях. Краєм ока помітила кілька шатрів і наметів в тіні дерев, коней в стійлі, вози...

Тобіас організував військовий табір? Тут? Прямо під стінами Орлея? Значить він дійсно збирався виступати проти варварів найближчим часом.

- Рі! – Джералд з'явився переді мною, схопив за руку і допоміг вибратися. – Ти як? В порядку?

Сьогодні він виглядав ніби втомленим. Під очима з'явилися темні тіні, шкіра зблідла. Але погляд не змінився. Такий же теплий, м'який.

- Тепер так, - я посміхнулася і міцніше стиснула його долоню. - Спасибі тобі.

- Я виконував свій обов'язок перед... майбутньою дружиною, - він потягнувся до мого обличчя і м'яко поправив пасмо волосся, через що прокотилися по шкірі мурашки. - Йдемо! Тобіас чекає на тебе!

У цей момент сіра жотоока сова спланувала прямо на плече своєму господареві. Джералд перехопив її, а потім щось шепнув, підкинув у повітря.

- Твоя помічниця стежила за мною? – я кивнула на птицю.

- Так. Ми планували пробратися в палац, але, як бачиш, все склалося вдало... – Джералд спохмурнів і заговорив напружено. - Він оголосив про ваші заручини народу?

- Ні про які заручини не може бути й мови, - мотнула головою. – До того ж, Вигнанець мертвий.

- Я б не був у цьому впевнений, – Джералд підібгав губи. – Йдемо! Тобіас буде радий тебе бачити!

- Почекай, - перехопила його долоню і глянула прямо в очі, сподіваючись побачити нове видіння, але дива не сталося. – Бережись Снігової відьми. Вона небезпечна.

- Вона згине слідом за своїм повелителем, - Джералд сухо кивнув і попрямував у бік табору, до центрального намету.

Я йшла слідом, притримуючи поділ сукні. Невисока трава лоскотала ноги, в повітрі витала прохолода від річки. Ніби саме повітря було напоєне п'янким ароматом свободи. Але занепокоєння всередині лише наростало...

Табір виявився не таким великим, як я очікувала. Всього лише десяток наметів і три великих шатра. І атмосфера тут панувала якась гнітюча, наші воїни поводились насторожено, ніби злякано.

Джералд залишив мене біля входу в намет і пішов.

Підняла штори і зробила крок вперед. Всередині просторого шатра повітря був липким, спертим. Уздовж стін стояли поспіхом споруджені стелажі зі зброєю. По центру розмістився невеликий стіл з паперами, над яким схилився Тобіас. На його обличчі зараз з'явилася темна борідка, чорне волосся зачесане назад. Високий, широкоплечий, в королівському військовому мундирі з нашивкою Елехорії він виглядав грізно, страхітливо. Як справжній правитель.

Але моя поява змусило його відвернутися від справ. Він спрямував на мене свій погляд. Гострий, чіпкий, жорсткий. І такий незнайомий...

Брат скоротив відстань між нами і обхопив мої плечі руками. І на мить мені здалося, що в його очах промайнуло щось рідне, тепле.

- Адріана! Нарешті! - на його губах з'явилася посмішка. - Ти змусила мене похвилюватися! Ти в порядку? Мені донесли, що цей варвар хотів взяти тебе за дружину!

- Тепер я в порядку. А бажання Вигнанця вже не мають ніякого значення. Він мертвий.

- Невже? Кажуть, що його жодна стріла не візьме... Не повірю в смерть мерзенного виродка, поки не побачу цього особисто! Хейрем! – він гаркнув одному з вартових, що застигли біля входу, – Запроси кірію Елінору!

- Хто така Елінора?

- Вона прибула до нас з Шерлінкора! – кинув Тобіас, а потім підійшов до столу і наповнив два келихи вином. – Гертельн погодився надати нам допомогу...

При згадці імені правителя Шерлінкора всередині ніби полум'я спалахнуло. Дихати стало складніше.

- В обмін на мою руку? - спрямувала погляд на брата.

На обличчі Тобіаса на мить промайнуло здивування. Але лише на мить. Потім він підхопив келих зі столу і зробив ковток.

- Хм... І звідки тобі це відомо?

Значить... Вигнанець говорив правду. Мною розплачувалися за військову міць. Ніби я не принцеса. Ніби й зовсім не людина, а лише розмінна монета.

- А це має значення? - мій голос задзвенів від напруги. - Навіщо нам союз з Шерлінкором? Вигнанець мертвий. Я це особисто бачила! А значить ми близькі до перемоги!

- Ми? – братику здивовано підняв брову. - Люба моя сестро, твоє діло слухати те, що я кажу і чинити так, як я кажу. Зараз я насамперед твій король!

О боги! Що я чую?! Кожне слово віддавалася їдким болем у грудях.

- Влада зіпсувала тебе, Тобіас! І може ти забув, але батько обіцяв мене в дружини Джералду. А він, схоже, не знає про твоє рішення, раз прийшов на допомогу...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍