Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

— Ясно... Я розберуся з цим. Вона буде покарана... — здалася Гюльчічек.

— Сподіваюся... — я поклонилася і, кивнувши сестрі, пішла уперед. Сафіє тут же мене наздогнала:

— Ох, і нащо був оцей скандал? Ще й мене втягнула...

— Я не стану терпіти такої нахаби... — поглянувши на русявку, я посміхнулась. Хоч насправді, від нещодавньої події в мене аж настрій піднявся. Люблю нервувати тітоньку, не завжди ж їй це робити?

 Ще трохи порозмовлявши із Сафіє, я повернулась у свої покої. За кілька годин мене потривожила новина, яку принесла Джем:

— Султано, — сказала вона, — Мелійшах Хатун просить вас про зустріч...

— Де вона? — я піднесла очі від скрині з прикрасами, які обирала для свята.

— В гаремі...

— Веди до мене, але так, щоб вас ніхто не побачив...

За кілька хвилин дівчина стояла перед мною і дивилась в мої очі з певним хвилюванням.

— Мелійшах, слухаю тебе... — я посміхнулася.

— Султано, я знаю кого підготувала Аміра Султан для нашого Шехзаде...

— І кого ж? — я підняла брову.

— Її звати Зерін Хатун. Привезли разом зі мною з Кафи... — дівчина зітхнула.

— Яка вона?

— Вродлива... Сильна. Рішуча...

— Напевно, та пишногруда русявка?

— Так, це вона, Султано...

— Як ти дізналася?

— Сама розповідає. Така щаслива ходить, хвалиться...

— Пфф, теж мені... Ти її боїшся? Мелійшах, забудь. Мурад і не гляне на неї. Проведе одну ніч і забуде...

— Ви впевнені? — білявка злегка посміхнулася.

— Ще й як упевнена. В мене є для тебе сюрприз... Поглянь у суміжній кімнаті на ліжку сукні. Іди, подивись...

Дівчина слухняно заглянула в ту кімнатку і, глянувши на одяг, закрила собі рот обома руками від захвату.

— Подобаються? — лукаво посміхнулася я.

— Вони розкішні, — дівчина не зовсім зрозуміла, що я хочу їй сказати, тому підійшовши до неї, теж глянула на одяг:

— Це твій гардероб. Сьогодні я забрала у кравчинь. Носитимеш у Манісі, коли станеш улюбленицею.

Ви б бачили як блиснуло щастя у її очах. Вона сама засіяла радістю, мов світлячок.

— Не знаю, як вам дякувати, моя Султано... — щебетала вона, поцілувавши мені руку.

— Хвилюєшся? — я поглянула на Мелійшах, коли ми вже сиділи біля каміна.

— Дуже, Султано... — щиро зізналася дівчина.

— Все буде добре., — я легко торкнулася її руки. Вона вдячна посміхнулася.

— Мені, напевно, час іти в гарем. Помітять довгу відсутність...

— Так, іди...

Поклонившись, дівчина покинула мої покої. Я сиділа на тахті, посміхаючись. Отже, Валіде обрала собі воїна. Ні, в цій битві я не дозволю навіть матері виграти у мене... Не дозволю... Завтра дуже важливий день. Треба добре виспатися, тому я лягла раніше...

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно