Ксана Рейлі - Будеш моєю, Роксолано, Ксана Рейлі

Розділ 17

Прокинутися в обіймах Дженка — це було найпрекрасніше, що трапилося зі мною за останній час. Я несвідомо усміхнулася, розглядаючи хлопця, а моя рука мимовільно торкнулася його долоні. Навіть не думала, що колись між нами буде щось більше, ніж звична неприязнь. Його волосся неохайно лягло на чоло, а я обережно забрала одне пасмо своїми пальцями.

— Ти вже не спиш? — хриплим голосом спитав Дженк та повільно розплющив очі.

— Декілька секунд тому прокинулася, — відповіла я.

— Не бреши, — на обличчі в хлопця з'явилася самовдоволена усмішка. — Знаю, що ти вже як мінімум десять хвилин витріщалася на мене.

— Нічого я не витріщалася!

— Так-так, ти розглядала мене.

— А от і ні! — я примружила свої очі. — Нема на що дивитися, ясно?

— Та невже? — Дженк підморгнув мені та почав стягувати ковдру, показуючи свій торс. — А якщо так?

Я вмить зашарілася та зі всіх сил намагалася відвести свій погляд. Звісно, подивитися таки було на що, адже хлопець постійно займається спортом. Через декілька секунд я зрозуміла, що таки витріщаюся, тому різко зірвалася з ліжка. Завжди вважала, що краще втекти у будь-якій незручній ситуації. Таке відчуття, наче пів години шукаєш копійки на касі та затримуєш чергу. Всі на тебе дивляться, як на ворога номер один, а ти готова крізь землю провалитися від сорому. От і у мене зараз так.
Але удача з самого ранку не на моїй стороні, бо коли я піднялася з ліжка, то випадково зачепилася за килим та впала. Дженк спочатку почав голосно сміятися, але мені було зовсім не до сміху, бо я дуже боляче вдарилася в руку. На очі виступили сльози і я тихо заскиглила.

— Лано, все нормально? — спитав хлопець та стурбовано присів біля мене.

— Рука болить, — відповіла я.

— Де? — він почав її оглядати й натиснув на болюче місце.

— Ай! — скрикнула я.

— Схоже, треба до лікаря, — буркнув хлопець.

— Хм, я не поїду, — налякано сказала я. — Все добре.

— Тобі боляче, а це може бути щось серйозне, — Дженк уважно подивився на мене.

— Нічого страшного, пройде, — я істерично засміялася. — Нема потреби в лікарні. Можливо, це звичайний забій.

— Навіть якщо так, то все одно треба звернутися до лікаря.

— Ні, будь ласка, — я вже не стрималася і почала плакати. — Я-я б-боюся їх.

— Кого? Лікарів? — Дженк підняв одну брову та знову ледь не засміявся.

— Це не смішно! — я сердито глянула на нього та різко піднялася. — Якби у мене не боліла рука, то я б тебе вдарила.

— Лано, послухай, — хлопець піднявся та уважно подивився мені в очі, — ніхто тобі не зробить боляче, а я буду поруч. Лікар просто огляне руку та призначить лікування. На цьому все!

— А якщо вони будуть уколи робити, чи взагалі треба буде операцію! Я не можу…

— Заспокойся, все буде добре. Не бійся, — сказав Дженк та притягнув мене у свої обійми.

Я міцно притулилася до нього, терплячи біль в руці. Ще з дитинства ненавиджу лікарів та боюся їх. В мене завжди така думка, що вони роблять усім боляче. Знаю, що це не так, але нічого з собою зробити не можу. Тому я краще терпітиму, ніж поїду в лікарню.

— В мене вже перестала боліти рука, — збрехала я та усміхнулася.

— Та невже? Так швидко? — хлопець підозріло подивився на мене.

— Ось, глянь! — я почала махати йому рукою, а сама ледь не заплакала. — Бачиш, все добре.

— Ну гаразд, — Дженк кивнув, а тоді попрямував до ванної кімнати. — Збирайся, поїдеш зі мною на знімальний майданчик.

— Ого! — я здивувалася. — Ти чесно хочеш, щоб я поїхала з тобою?

— Це написано в нашому договорі, — з хитрою усмішкою сказав він, а я не стрималася та кинула в нього подушкою, попри сильний біль. — Добре, це був жарт. Я справді хочу, щоб ти побачила, як це все відбувається.

Хлопець вийшов з кімнати, а я ж одразу почала ритися в шафі, шукаючи вдалий образ. Мій вибір впав на чорні штани та червону блузку на короткий рукав. Мені захотілося виглядати гарно, тому я досить довго попрацювала над своїм макіяжем.
Коли я вийшла з кімнати, то одразу почула голоси на кухні. Звісно, Ясемін же ніяк не може піти геть. Хоча можна їй подякувати за те, що у нас з Дженком випала можливість переночувати разом. Скільки я б цього не заперечувала, але мені справді сподобалося. Можливо, наші стосунки могли б перерости в щось значно більше.

— Ясемін, мені набридли ці твої розмови, — трохи роздратовано сказав Дженк.

— Чому? Я ніколи не повірю, що ти міг закохатися в цю… В цю дешеву дівку. Та вона навіть зовнішньо тобі не годиться. Про вашу пару тільки й говорять, що вона тебе використовує через твій статус.

— Замовчи! — хлопець сердито подивився на неї. — Не смій говорити так про неї, ясно? Мені байдуже, що говорять в тій пресі, бо я знаю, що насправді Лана надзвичайна дівчина. Ну а ти брехуха та лицемірка!

— Ні, — вона дивно усміхнулася та похитала головою, — я відчуваю, що тут щось не так. Ну а коли я дізнаюся та викрию вас, то ваша репутація впаде нижче плінтуса.

— Пішла геть звідси, — прямо сказав Дженк та взявши її за руку вище ліктя потягнув у коридор.

— Ти виганяєш мене? — здивовано спитала вона.

— Я по-доброму просив тебе, а ти так не розумієш, — хлопець відчинив двері та кивнув, щоб вона вийшла. — Більше не турбуй нас, Ясемін, бо я не збираюся цього терпіти.

— Ви ще пошкодуєте! — закричала дівчина. — І запам'ятай, що твої батьки ніколи не приймуть цю...українку.

— А ти запам'ятай, що вони не мають ніякого права вирішувати щось за мене, — сказав Дженк та просто закрив перед її носом двері.

— Як ти взагалі з нею зустрічався? — спитала я і нахмурилась. — Вона ж неадекватна.

— Як і твій колишній, — зауважив хлопець. — Тут ненормальні або вони, або ми.

— Не знаю, але ця Ясемін точно з глузду з'їхала. Вона ж явно хоче повернути тебе, наче забула, що сама ж колись покинула.

— Ну а твій колишній зраджував тобі, а тепер хоче тобі помститися. Нагадай, чому?

— Тому що він придурок, — я закотила очі. — Витратила на нього стільки часу, а він… От скажи, як після такого можна повірити в кохання?

— Не знаю, — Дженк знизав плечима та уважно подивився на мене. — Ти думаєш, що воно існує?

— Я вірю, що є істинні пари, котрі назначені вищими силами. Щастить, коли ти знаходиш цю свою другу половинку, а якщо ні — тоді доведеться бути нещасною з такими придурками, — відповіла я.

— Цікава думка, — хлопець ввімкнув чайник та почав робити нам каву.

— А ти віриш у справжнє кохання? — спитала я та сама не помітила, що затамувала подих.

— Колись я у нього вірив, і думав, що саме Ясемін є для мене тією єдиною, але… — він видихнув та сперся об кухонну стійку, — але Ясемін зрадила мене. Вона вибрала багатшого, знаменитішого та кращого.

— Ага, а зараз намагається тебе повернути, — засміялась я, а потім раптом задумалася. — Чекай, а зараз?

— Що зараз? — хлопець косо подивився на мене.

— Ти все ще кохаєш її? Думаєш, що саме вона є тою твоєю істинною парою? — я пильно подивилася на Дженка, намагаючись приховати свої справжні почуття. — Можливо, ти просто хочеш, щоб вона теж трохи постраждала, а потім пробачиш їй. Ну а тоді ви знову будете разом.

— Лано, не говори дурниць. Це все вже давно в минулому, і як виявилося — неправда. Між нами була симпатія та потреба одне в одному, але не більше.

— Тобто ти хочеш сказати, що так і не знайшов ту єдину, що призначена тобі небесами?

— Мені здається, чи ти хочеш сказати, що ця моя істинна пара — ти? — Дженк дивно посміхнувся та підняв одну брову.

— Нічого такого, — я засміялася. — Не вигадуй. І взагалі, ми не запізнимося на зйомки?

Я попрямувала в коридор, щоб хоч якось приховати свої справжні емоції. Так, за сьогодні це вже вдруге відчуваю якийсь дивний сором. А й справді, звучало так, наче я хочу, аби він сказав, що в мене є всі шанси стати його дівчиною. Дурня якась!
За мною одразу ж прийшов Дженк, і ми просто вийшли на вулицю, так і не випивши кави. Зараз вже одинадцята година ранку, а ми тільки їдемо на зйомки. Якось дивно, бо я чомусь думала, що вони відбуваються набагато швидше.
Коли ми підійшли до автомобіля хлопця, то він відчинив мені дверцята, а я ж подякувала та мило усміхнулася йому. Він дещо змінився, і його ставлення до мене теж. Я б могла подумати, що хлопець відчуває щось особливе до мене, але чи це так?
Усю дорогу ми їхали мовчки, а в машині грала спокійна турецька пісня. Якщо чесно, то зовсім не люблю такий стиль музики, але в цій композиції все просто надзвичайне. Слова такі сильні, що зачіпають саму душу, а з музикою — це взагалі дуже вдале поєднання.

— Ми приїхали, — сказав Дженк, коли ми зупинилися на стоянці біля...лікарні?

— Чекай, це що? У вас тут зйомки? — трохи налякано мовила я.

— Угу, — хлопець кивнув та вийшов з автомобіля.

Він обійшов машину, а тоді відчинив мені дверцята. Я трохи невпевнено вийшла з автомобіля і подивилася на хлопця.

— Це або я взагалі тупа, або зовсім нічого не розумію, — буркнула я. — У тебе ж зараз історичний серіал, то що ми робимо біля сучасної лікарні?

— Йдемо до лікаря, щоб він оглянув твою руку, — відповів Дженк, а я голосно засміялася.

— Ти жартуєш, — спитала я, а хлопець похитав головою. Мій сміх змінився сильним страхом, і мені раптом страшенно захотілося втекти. — Ні, я не піду туди.

Я зробила декілька кроків у сторону якоїсь вулиці, як раптом повисла в повітрі. Від здивування голосно закричала, а лише потім зрозуміла, що Дженк просто перекинув мене через плече та несе кудись.

— Відпусти мене! — я почала розмахувати ногами, а тоді хлопець міцно стиснув їх. — А як же твої зйомки?

— Я збрехав. У мене вони завтра, а це було єдиним способом витягнути тебе з квартири.

— Який же ти… ти… — я не могла толком говорити, адже висіла головою до низу. — Ненавиджу тебе!

Насправді все виявилося зовсім не так страшно, як я собі думала. Лікар був дуже милим і він одразу ж заспокоїв мене. Виявилося, що у мене легкий забій, тому доведеться декілька днів носити тугу пов'язку. Ну а потім все само пройде. Він дав мені також знеболювальне, адже інколи біль може бути сильнішим. Як і обіцяв, Дженк був поряд, але я все одно ще була зла на нього. Не думала, що він так зможе мене обманом затягнути в лікарню.

— Бачиш, як все просто, а ти боялася, — сказав хлопець, коли ми вже вийшли на вулицю.

— У кожного є якісь страхи, — я знизала плечима. — І що тепер, я так і не потраплю на зйомки?

— Завтра обов'язково візьму тебе з собою, — Дженк раптом швидко поцілував мене в губи, а я почала оглядатися, чи десь поруч нема камер, але нічого.

— А сьогодні, що будемо робити? — зацікавлено спитала я.

— Хочу показати тобі одне прекрасне місце, — він усміхнувся та взяв мене за мою здорову руку.

— А що за місце? — я краєм ока глянула на нього.

— Побачиш, Лано.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно