Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

неї вже є докторський ступінь, і вона сама, напевно, викладає — тобто викладала — студентам. Тому, гадаю, це не було б неприйнятним. Не тепер...

Дивна думка. В уяві я все ще бачу двадцятирічну дівчину, яка ніяково сидить біля мене в піцерїї. На світлинах вона точно виглядала дещо старшою, та я не назвав би це старінням. Їй було двадцять п’ять. Трохи замолода для мене, однак незвичним це нікому в кампусі не здалося б, якби вона мала ступінь і більше не була б моєю студенткою.

Я жену цю думку геть. Я тут, бо ставлюся до неї скоріше як батько, а не через якісь невисловлені романтичні почуття.

— Не знаєте, як я міг би зв’язатися з Ембер?

— З Ембер? Навіщо?

— Просто хочу почути її версію історії.

Френк тяжко зітхає.

— Вона дівчина непроста. Проблемна. Її кілька разів арештовували. Таку не назвеш надійною. Я б сказав, вона не надто порядна.

Як на людину, чиє призначення — допомагати іншим у пошуках прощення, він вельми осудливий.

— Це не має значення. Можливо, вона підштовхне мене до якоїсь думки.

— Як хочете.

Френк дивиться щось на комп’ютері й записує на папірці номер.

— Раніше я тренував шкільну команду дівчат із футболу. Ось, тримайте.

— Дякую.

Я встаю, міркуючи, як йому віддячити.

— У сараї для косарки я помітив кілька мішків із добривом.

— Так, я користуюся ним, щоб галявина була доглянута й зелена.

— Як не дивно, так вона й виглядає. Більшість газонів навколо — бурі. Просто щоб ви знали: це добриво промислового призначення. Я б зменшив об’єми приблизно втричі. Коситимете рідше, а трава виглядатиме не гірше.

Френк посміхається, притримуючи мені двері.

— Це багато чого пояснює. Мені його пожертвували, але без інструкції.

Він повертається до своєї косарки, а я прямую до «Експлорера».

У машині я набираю номер Ембер і чую її голосову пошту.

— Привіт, гм, мене звати Тео Крей. Я б хотів дещо з вами обговорити...

Я називаю свій номер і натискаю «відбій», не знаючи, що ще казати.

Мені незвично лишати навіть безневинне голосове повідомлення, тим паче коли я хочу поговорити про ймовірне вбивство.

За дві хвилини мені надходить текстове повідомлення з іншого номеру.

«це ембір. зустрінемось біля кінґз дайнер за 2 год.

100ЗAMТ300ЗАПК».

Ані цифри, ані літери не схожі на адресу чи що-небудь інше, що має сенс, проте «Кінґз Дайнер» — це та закусочна біля великої стоянки для вантажівок, повз яку я проїжджав.

Сподіваюсь, Ембер розповість мені, що означає цей код, а також що насправді сталося з Челсі.

Розділ 27

Бентежна молодь

Ембер — чи «ембір», як вона назвалася в повідомленні — спізнюється вже на півгодини. Офіціантка наливає мені ще одну чашку кави, а я тим часом колупаю вишеньку в пирозі.

— Ще чогось бажаєте? — питає вона, помічаючи, що я нічого не з’їв.

— Ні, дякую.

Вона відповідає ввічливою усмішкою і переходить до іншого столу. На вигляд їй трохи менше тридцяти. Струнка красуня з маленького містечка, з попелясто-русявим волоссям, що спадає до плечей.

Мені подобається, як вона, спритно ганяючи поміж зайнятими столиками, час від часу коротко перемовляється з іншими клієнтами та їхніми дітьми. Такий заклад мали б обслуговувати ще принаймні двоє людей, та вона вправляється самотужки: розносить страви, веде касу й порається на кухні.

Закусочна дуже охайна й чиста. На стіні біля каси висять обрамлені світлини чоловіків у військовій формі. Поруч прикріплено кілька шевронів.

Можу уявити, що в такому місті, як Гудзон-Крик, найкращою перспективою для багатьох стала б саме служба у війську.

Та частина Гудзон-Крика, що лежить за межами нової СТО 88 чи «Кінґз Дайнер», замазана мастилом та пошарпана. По той бік вулиці стоїть мотель, де, здається, зомбі б почувалися як удома. Поруч крамниця, вся обклеєна рекламою міцного пива. Біля крамниці двоє хлопців років двадцяти п’яти сперлися на капот пікапа і їдять хот-доги та буріто з мікрохвильовки. Пікап такий, як зазвичай буває в селюків, однак на одному з хлопців гіпстерська плетена шапка, а на іншому — футболка «Halo»[15].

Я саме думаю, чи надсилати Ембер повідомлення, як у мене дзвонить телефон.

— Де ти? — питає дівчина.

— «Кінґз Дайнер».

— Довбню, ти ж не сидиш у закусочній? Чи сидиш?

— Сиджу. Ви сказали...

— Я не це мала на увазі. Вони стежать за закусочною. Я на вулиці, за старою автомийкою.

— А, що ж, я...

Та вона вже поклала слухавку.

Я похапцем кидаю гроші на стіл і прямую надвір.

Що вона мала на увазі, коли казала «вони»?

Параноя Ембер заразна. Я виходжу на тротуар і озираюся. Між закусочною та СТО 88 — півдесятка припаркованих вантажівок. А позаду — маленька відкрита ділянка з іржавими вантажними контейнерами.

Автомийка, точніше, мийка для великих вантажівок, — це облуплений бетонний блок, обплетений виноградною лозою. Нагадує давній храм.

Крізь потрісканий асфальт стирчать високі бур’яни. За кількадесят років ніхто й не дізнається, що тут було щось, створене людиною.

Я прямую на задній двір мийки й бачу дівчину, яка курить цигарку і щось набирає на телефоні.

На ній худі та спортивки. Волосся зав’язане у хвостик. Під товстим шаром олівця для очей ховається приваблива дівчина, яка виглядає трохи застудженою.

— Я не кусаюся, — каже вона, помітивши мене.

Я озираюся, шукаючи «їх» — тих, про кого вона мене попереджала.

Вона зауважує мою занепокоєність.

— Сюди вони ніколи не заглядають. Ми в безпеці.

— Ти Ембер? — питаю я, підходячи ближче, і помічаю на її обличчі товстий шар косметики. Певно, маскує прищі.

— Сподіваюся, — усміхається вона. — Скільки ти приніс?

— Приніс?

— Грошей.

Ембер від когось переховується й потребує допомоги? Я дістаю гаманця і починаю рахувати банкноти.

— Скільки тобі треба?

Вона дивиться на гроші й підходить ближче.

— Оце вже інша розмова.

Її дихання аж занадто ментолове. Ніби вона щойно скористалася зубним еліксиром.

Раптом Ембер хапає мене за промежину.

Я розгублено витріщаюся на її руку.

— Ем... я просто хотів поговорити.

Вона притискається до мене й шепоче на вухо:

— Всі так кажуть.

За мить я таки опановую себе й відштовхую її руку.

Ембер дивиться мені через плече.

Чути скрегіт шин, коли з-за рогу будівлі вискакує із заносом пікап міні-маркету. З кабіни на мене витріщаються двоє молодиків — у їхніх очах жага вбивати.

— От