Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

футболці на «Джон-Дірі»[14], який підстригає галявину, що тягнеться від задньої стіни церкви до узлісся.

Я махаю йому, і він вимикає двигун. Це чоловік років шістдесяти з рідким сивим волоссям. Ми прямуємо один одному назустріч.

— Чим я можу вам допомогти? — питає він, коли ми наближаємося один до одного достатньо, щоб не кричати.

— Я шукаю... — я швидко озираюсь на знак біля дороги, щоб дізнатись, яка саме це церква — баптистська, — священика.

— Ви його знайшли.

Він витирає брудну руку об штани і простягає мені, вітаючись.

— Називайте мене Френк.

— Я Тео Крей. Професор із Техасу.

— Професор? Теолог?

— Ні. Біоінформатик.

Я заводжу абияку розмову, бо не знаю, як дійти до суті.

— Це щось пов’язане з робототехнікою?

— Ні, сер. Я біолог, що витріщається на екран комп’ютера та іноді виходить у реальний світ.

— То що привело вас сюди?

— Це дещо складно пояснити...

Священик кидає погляд на годинник.

— Вам пощастило: у мене зараз перерва, і я саме збирався випити чаю. Тож маю час розібратися в складнощах і пригостити чаєм вас. Ходіть за мною.

Він оминає мене і прямує до адміністративної будівлі. Питає через плече:

— А якщо коротко?

— Хочу розпитати про одну дівчину, яка тут колись жила.

— Про кого саме?

— Челсі Бакорн.

Френк зупиняється і повертається до мене. Усмішка зникає з його обличчя.

— Що саме ви хочете дізнатися про Челсі?

Я завмираю. З точки зору біології я б описав його позу як раптово-захисну, ба навіть ворожу.

Розділ 26

Газонокосар

Я не знаю, що робити. Все, що в мене є — це правда.

— Я втратив декого за схожих обставин.

— Втратили декого?

Його голос трохи м’якшає.

— Так. Студентку. Я шукав якийсь зв’язок.

— Зв’язок із Челсі? Вони були знайомі?

Це питання, над яким я жодного разу не замислювався. Здається малоймовірним, та варто поцікавитись.

— Не знаю.

— То чому ви питаєте мене?

— Я тут нікого не знаю. Побачив вашу церкву й вирішив, що ви, певно, знаєте місцевих.

Тіло Френка розслаблюється.

— А. Розумію. Візьмімо чаю з льодом, і я розповім, що знаю. Та знаю я небагато. Челсі не була прихожанкою нашої церкви.

Він веде мене до свого кабінету. Я сідаю навпроти його столу, а він наливає дві склянки чаю з графину, який дістав із маленького холодильника.

Кімната невеличка, під стінами тісняться книжкові полиці. Вікно виходить на шосе. На стінах кілька світлин — як я розумію, його дітей різного віку, — а також кілька нагород. На столі громадяться записники, поруч стоїть ноутбук.

Френк відсовує книжку та ставить переді мною склянку, а тоді сідає з іншого боку столу.

Він робить довгий ковток, потім охолоджує склянкою лоба.

— Раніше в нас для цього була людина. Я про газон. Раніше тут для різної роботи були люди.

— Мені здавалося, цим мають займатися волонтери.

Френк злегка посміюється.

— Та ні, не в наші дні. То кого ви втратили? — змінює тему він.

— Її звали Джуніпер Парсонс.

— Дівчина, яку вбив ведмідь?

— Так, вона.

Я готовий розбовкати разом усі свої підозри, та вирішую добирати слова обережно.

— Так вважає поліція. Утім, я чув, що певні підозрілі обставини ще до кінця не з’ясовані.

— Підозрілі? Це як?

— Перш ніж спинитися на версії про ведмедя, поліція допитала двох потенційних підозрюваних.

Я не уточнюю, що один із тих підозрюваних зараз у цій кімнаті.

— Я чув, що не всі сходяться думками щодо даних, отриманих із ДНК.

Це правда, якщо включати до числа всіх і мене.

— Цікаво. То як це пов’язано з Челсі?

— Я ще не впевнений. Та вона зникла за схожих обставин.

Френк хитає головою.

— Челсі не зникла. Вона поїхала з міста. Її подругу — як там її, Ембер — я б не назвав надійною. Раніше вони вдвох уже кілька разів тікали з дому. Здибували не тих хлопців. Точніше, такі хлопці їх притягували. Так чи так, ніхто тут не ставиться до цього серйозно. Челсі просто виїхала. Таке трапляється.

— Це достатньо серйозно, якщо вона у списку зниклих безвісти.

— Вона там опинилась через непевні розповіді Ембер. Навіть мати Челсі не йме їм віри.

— То ви не вважаєте, що з нею щось трапилось?

— Ні. Принаймні не тут. Челсі сама створювала чимало проблем. Любила вигадувати історії. Їй, певно, до вподоби, коли її вважають жертвою.

— Але ви не вважаєте?

— Точно не певен. Але вона забрала речі зі своєї квартири, перш ніж нібито зникнути. Звучить доволі дивно.

— Про це я не чув.

Звісно, якби Челсі вбили, убивця, ймовірно, вдерся б до неї додому й забрав би речі. Я б не здивувався, якби так зробила людина достатньо розумна, щоб підкинути на місце вбивства ведмежу шерстину.

Френк, здається, намагається щось пригадати, та в цілому очевидно, що він щиро вірить, ніби Челсі втекла з міста.

Як на духовну особу, він не надто поважає її чи Ембер. Можливо, для нього вони — лише двійко безнадійних дівчат у місті, через яких священику доводиться самотужки косити газон біля власної церкви.

— Ви чули, щоб хтось її віку виїжджав з міста?

— Так, бувало. Та це не дивина. Молоді тут робити нічого. Мої діти живуть у Колорадо та Вермонті, але я не назвав би їх зниклими безвісти. Хай навіть вони й нечасто мені телефонують.

— А як до цього ставиться ваша дружина? До синдрому порожнього гніздечка?

Обличчя Френка напружується.

— Вона в Колорадо, допомагає доньці з її дітьми.

Я надто часто бачив розбиті сім’ї, тож вловлюю ключові слова щодо розділених пар. Навіть сьогодні, у наш час, баптистського священика такі речі ставлять у незручне становище. Консультування з сімейних питань є важливою частиною його роботи. І його власні родинні проблеми дещо дискредитують його в очах пастви. Хай навіть і не всім дано бути разом довіку.

— Ви одружені? Чи були близькі з Джуніпер? — питає він.

Це питання звучить мов грім серед ясного неба.

— Я та Джуніпер? Ні. Вона була моєю студенткою. І ні, я ніколи не був одружений.

— Вибачте. Часом чуєш різні історії про викладачів. Не зважайте.

Я теж їх чув.

— Ну, я багато років її не бачив. Теоретично в