Богоміл Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов

— Ти давно вже сама не своя. Бо влипла в таку історію.

Вона не збирається заперечувати. Йдемо мовчки, і я знову думаю про монолог дівчини й про те, як покінчити з цією версією.

Дощ рясно поливає нас, та для мене це ніщо, а Жанні не до дощу. Вітер жбурляє потоки води то нам в обличчя, то в спини, — взагалі піклується про те, щоб промочити нас до кісток. Грудень — похмурий місяць, як хтось сказав.

— Що ж тепер буде? — шепоче через якийсь час дівчина, ніби сама до себе.

— Дуже доречне запитання. Шкода лише, що ти пізно ставиш його, — кисло бурчу я.

Потім кидаю на дівчину швидкий погляд і вже м'якше кажу:

— Що буде? Не знаю. Спочатку доживемо до завтра.

Хочу додати, що ранок од вечора мудріший, але саме в цю мить ми підходимо до дверей будинку, і це не дозволяє мені висловити чергову заяложену сентенцію.

Повільно минаємо алею, входимо в під'їзд і спускаємося в підвал.

— Цього разу — без усяких жартів, — кажу я, коли ми зупиняємось біля дверей тітки Каті. — Ані кроку звідси. Ти вважаєшся під домашнім арештом…

Хтось проходить повз нас і, хвильку повагавшись, зупиняється, очевидно, почувши останню фразу.

— Жанна… який арешт?

— А, товаришу Славов, — кажу я. — Ось хто мені допоможе. Наша знайома, як ви почули, від цієї миті перебуває під домашнім арештом. Стежте, щоб вона не виходила з будинку.

— Я не маю досвіду в таких справах… — бурмоче інженер і тривожно дивиться на нас.

— Нічого, — кажу я. — В дитинстві я теж не розумівся на вбивствах.

І повільно йду. Піднявся до виходу й прислухаюся. Георгій щось стурбовано запитує. Жанна, заникуючись, відповідає. Потім заходиться плачем. І крізь плач голос інженера: «Не треба, заспокойся, все буде гаразд». А вона плаче. Добре, що там немає мене.

Отже, переночували. Аби пересвідчитись, що таки ранок од вечора мудріший. І дощовитіший. Важкі потоки води поливають вікна канцелярії. В мене таке враження, ніби я влаштувався під Ніагарським водоспадом. З тією різницею, що там, напевно, світліше.

Сиджу за столом у капелюсі набакир і з цигаркою в зубах і чекаю, поки розкрутиться машина. Вона розкрутиться не раніше восьмої. Отже, в мене є ще п'ятнадцять хвилин, якраз стільки, щоб переглянути газету. Розкладаю її на столі і вчитуюсь, але мої думки тікають геть від колонок тексту.

«Ви не читали Хемінгуея»… Я вже три дні не читав газет, а вона питає про Хемінгуея.

Підпираю голову руками й дивлюся на свої забрьохані черевики: чисто… Над головою в мене блимають жовтавим відблиском знайомі сорок ват: світло… Взагалі, все, як у тому оповіданні. Так, так, усі люблять оте чисте й світле. Тільки якщо заради цього ти ладен вчинити брудне й чорне, — не дивно, що ти опинишся в чистій і світлій тюремній камері. Знову афоризми. Знову мудрі сентенції.

Ти, моя дівчинко, не єдина, хто знає трохи про чисте й світле. В мене також б деякі спогади на цю тему, пов'язані не з Хемінгуеєм, а з літнім танцювальним майданчиком. Це був останній вечір, і ми сиділи па терасі ресторану, а внизу, в темряві, шуміло море. Ми чекали, поки прийде офіціант, потім чекали, поки він принесе вино, а потім мовчали, хоч уже не було чого чекати.

— Тільки-но ти багато чого наговорила, — зауважую я нарешті. — Де в чому ти, звісно, маєш рацію. Але ж так і не відповіла на моє запитання.

Вона дивиться на мене з докором:

— Відповіла…

А, йдеться про поцілунок. Але в неоформленій словесно відповіді завжди криється щось двозначне, принаймні для мене. Професійна звичка.

— Отже, питання розв'язано… — наполягаю я.

— Треба, щоб ти сам його розв'язав. І не відразу. Зрозумієш коли. Так багато справ починається добре, а закінчується погано, що людина схильна боятися всього, що починається добре.

— Фаталізм і марновірство, — бурчу я. — Релігійні пережитки. Роль долі в давньогрецькій трагедії.

Вона трохи сумно всміхається. Потім підводиться:

— Краще потанцюємо.

Отже, ми все-таки танцюємо, гірка чаша не обминула мене, як сказав хтось. Мелодія — та сама, і море так само шумить унизу, в темряві, і я так само переступаю з ноги на ногу, як автомат. На щастя, невдовзі я забуваю про те, що діється навколо, і тільки дивлюся в дівоче обличчя навпроти мене.

— Отже, якщо я одного ранку зійду на перон вокзалу там, у вас, я хочу, щоб ти була вже готова.

Вона всміхається:

— Як це готова?

— Психологічно. І щоб мені не було більше просторікувань про справи, які починаються добре, а закінчуються погано, і ще не знаю про що.

Вона мовчить і дивиться кудись повз мене, а я дивлюся на неї, так ми й танцюємо в білому й зеленуватому світлі танцювального майданчика.

Згодом, коли прощаємося перед сходами будинку відпочинку, я кажу, зовсім знетямившись:

— Залиш мені щось на згадку про себе…

— Боїшся за свою пам'ять?

— Я хочу мати твою фотокартку, — наполягаю я. — Оту, що ти носиш у сумочці.

— Міліція все знає, — зітхає дівчина.

Відтак засовує руку в сумочку й подає мені фотокартку.

Фотокартка й мелодія — цього немало, щоб живити спогади. Принаймні для мене цього досить. Одної фотокартки. І мелодії.

Минає восьма година. Я знімаю телефонну трубку й набираю номер:

— Що, його й досі немає? Хіба цей чоловік не працює? А, хворий… Добре, хоч ви нарешті здогадались повідомити про це…

Якщо й судові лікарі почали хворіти, то ми таки прогресуємо… Здрібніли. П'ємо чай — і хворіємо.