Мирко Пашок - Ловці перлів, Мирко Пашок

Тут пан Бабелон дістав вічне перо й поклав його до ніг Абдаллахові:

— Я приніс річ, яка колись подобалась тобі. Візьми її.

Абдаллах глянув на перо.

— Воно мені вже непотрібне, — втомлено мовив він. — Я можу пальцем писати в повітрі золоті літери. І варто мені лише дмухнути на них, як вони зникнуть…

— Ходімо до мене, Абдаллаху, — прошепотів йому пан Бабелон. — Я дам тобі багато ель-кхату й покладу тебе на м'які подушки, до яких ти звик.

Але Абдаллах похитав головою. Він був аж прозорий, наче посудина з темного скла. На зап'ясті в нього тремтіла голуба жилка, вона пульсувала так часто, що, здавалося, ось-ось розірветься, й тоді поллється кров, коли вона ще є в Абдаллахових жилах. В усякому разі пан Бабелон дуже сумнівався щодо цього. За кілька тижнів Абдаллах перетворився на жмуток нервів. З його обличчя зник вираз упертої жорстокості, воно пом'якшало й стало байдуже — для жорстокості потрібна воля, а в Абдаллаха волі вже не було. Це вже був не Абдаллах — Раб Божий, а раб ель-кхату й пана Попастратоса.

Пан Бабелон підвівся.

— Жаба! — вигукнув він. — Ти навіть не божевільний, а просто йолоп!

Це були перші різкі слова, які злетіли з Бабелонових уст. Хвилину пан Бабелон стояв нерухомо… А тоді вийшов, не попрощавшись, але не забувши забрати вічне перо. Засмучений, увійшов він до кабінету господаря.

— Я переможений, — глибоко вклонився пан Бабелон панові Попастратосу й подав пачку розписок. — Я старий бельбас…

— Щастя, мов та жінка, — філософськи мовив пан Попастратос, підраховуючи суму. — Тож будьте мужчиною! — Він відчинив сейф і розрахувався з паном Бабелоном.

— Це правда, — відповів пан Бабелон, ховаючи гроші. — Дякую вам і сподіваюсь, що син не піде раніше батька.

— Куди? — наївно спитав пан Попастратос.

— До праотців! — добродушно всміхнувся пан Бабелон і попрощався.

Але Пан Попастратос не відповів гостеві — він застиг за своїм столом, а тоді стрімголов кинувся сходами вгору.

Абдаллах сидів у тій самій позі, в якій залишив його пан Бабелон; повіки його тремтіли, жилка на зап'ясті пульсувала, очі блищали.

Господар похмуро дивився на Абдаллаха; він не був тут уже кілька днів, бо не міг подолати неприємне почуття, яке завжди охоплювало його в Абдаллаховій присутності, й задовольнявся повідомленнями слуг про те, що все гаразд. Але було негаразд: ель-кхат діяв швидше й небезпечніше, ніж цього можна було сподіватись, бо Абдаллах був надто слабкий та безвільний. Пан Попастратос знав, що Абдаллах його раб і зробить усе, що йому накажуть, за чверть в'язанки ель-кхату. Але Попастратос знав і те, що від ель-кхату треба негайно відмовитись…

— Абдаллаху, — промовив він наполегливо, — незабаром я вирушаю в плавання до багатьох гарних країн. Коли хочеш, візьму тебе з собою.

Абдаллах похитав головою. Він нічого не хотів, його стомлювала навіть бездіяльність… Хвилину пан Попастратос мовчки гриз нігті.

— А чи хочеш ти бути Володарем перлів, Абдаллаху? — проказав він нарешті.

Цього разу в Абдаллахові ніби щось здригнулося.

— Хочу! — пристрасно вигукнув він, звівши вгору голову. — Я буду ним! А може, я вже Володар? Алі Саїд помер? Ти щось приховуєш від мене, невірний?

В Абдаллаховому голосі вчувалися загрозливі нотки. Якісь приховані сили прокинулись у нього в серці й подолали летаргію, що була заволоділа Абдаллаховою істотою. Може, то була жадоба могутності, жадоба слави, єдина жадоба, яка ще жила в ньому, крім жадоби до води та ель-кхату? Пан Попастратос цього нё знав, але відчував, що торкнувся напнутої струни.

— Ні, твій батько ще живий, — сказав він. — Я б не приховував від тебе його смерті. Але не стану приховувати від тебе й такого: коли ти хочеш стати Володарем перлів, то повинен відмовитись від кхату. Принаймні на деякий час. Ти занадто жадібний і поквапливий… Ти такий поквапливий, любий юначе, що можеш випередити навіть Алі Саїда. І тоді ти ніколи не зможеш стати Володарем перлів, ніколи, адже мрець може стати лише Володарем вічності…

І пан Попастратос засміявся — йому здалося, що сьогодні він надзвичайно дотепний. Але він швидко зігнав цю недоречну усмішку зі свого обличчя.

— То як, Абдаллаху, ти відмовляєшся від кхату? Варто зробити це заради того, щоб стати Володарем перлів.

Абдаллах мимоволі кивнув головою. Так, заради того, щоб стати Володарем перлів можна багато чим пожертвувати.

— Тож сьогодні ти вже не матимеш кхату, Абдаллаху! — значливо сказав пан Попастратос. — І не проси — не дам! Я твій друг. І мене турбує твоє здоров'я.

Абдаллах знову кивнув. Він раптом збагнув, що смерть від нього близька. Досі він ніколи не думав про це. Не мав для цього ні часу, ні приводу…

Вельми задоволений, пан Попастратос повернувся до своєї контори, подумки дякуючи панові Бабелону за вчасне застереження. Але за дві години до нього прибігла стара Ріфа й повідомила, що Абдаллах вимагає кхату.

— Триклятий йолоп! — вилаявся Попастратос. — Нічого він не матиме! Дай йому наргіле! Дай йому кави, але не дуже міцної! І жодного листка кхату!

Останній наказ був зайвим, бо ключ від комори, де був замкнений кхат, лежав у пана Попастратоса в кишені.

Ріфа зникла. Проте зник і спокій у пана Попастратоса. Та минуло ще з півгодини, поки цей гомінливий пан остаточно втратив рівновагу й побіг нагору подивитися, що робить цей божевільний. Але він не побачив нічого — Абдаллахова кімната була порожня.

За мить пан Попастратос звів на ноги увесь дім і в супроводі численного почту слуг вискочив на вулицю. Він наздогнав Абдаллаха перед самісіньким будинком пана Бабелона. Абдаллах тремтів, наче осиковий лист.

— Куди ти йдеш? — загорлав Попастратос.

— По кхат, — відповів Абдаллах. — Чоловік з парасолькою дасть його мені.

Пан Попастратос вивергнув прокляття.

— Ходімо назад! — пробурмотів він. — Я дам тобі кхату.

Абдаллах повернувся.