Поль Берна - Мільйонери з порожніми кишенями, Поль Берна

— Ви гляньте на наших Лицарів-Залізні-Руки! Бач, як завзялися — а чи самі зробили досі щось путнє! Нічогісінько! Тільки й знають, що іншими попихати.

— А хіба не ми здобули перемогу на параді в Бандолі? — заперечив Смішко.

— Хай собі балакає! — мовив Шарлюн, стенувши плечима. — Що ж до наших рук — ви про них ще почуєте днів за кілька.

В казематі запала тиша.

— Ви, мабуть, щось назнали? — спитала Міке.

— Атож! — ствердив Шарлюн. — Я й Смішко винюшили діло! Це не якась дрібничка, ні, а справжнє чоловіче діло!

Він нізащо не схотів сказати більше: одне зайве слово — і все може зненацька піти нанівець…

На цьому й скінчили. Зозулик схопив Янголову бляшанку й обійшов товариство:

— Вивертай кишені!

Ужинок був небагатий, бо ж цілісінький день згаяно дурно. Наостанку Зозулик спинився перед неофітом. Філіп саме сьогодні дістав свої кишенькові гроші: п'ятсот франків. Він оддав їх усі.

— Якби ти навіть дав удесятеро більш, усе одно я б на тебе не звірився! — пробурчав Шарлюн; він і досі не позбувся недовіри до Філіпа.

Лицарі вертали повз могіканські хатини.

— Ну що, скінчили вже свій марафон? — насмішкувато гукнув мосьє Фереоль. — Од самого ранку гасаєте як навіжені…

— Все гаразд, татуню! — приязно відказав Шарлюн. — Вас ніхто сьогодні не турбував? Не приходив мосьє Шабр чи хто-небудь з межовиків?

— Ні,— відповів Фереоль. — Було тільки двоє отих… ну, поліцейських, що завше крутяться тут у гаї.

Він обернувся до селища. Серед мастикових кущів тупцювали Кюк та Гарідан.

— Ви щось загубили? — гукнув до них Смішко.

Кюк дав щигля по козирку кепі. Він був ледь живий од спеки.

— Ми шукаємо таку штуку, — мовив він з відразою. — Блакитну штуку…

— Отаку? — спитала Міке, здіймаючи з плеча торбину.

— Таку, таку! — гукнули поліцейські.

Мадмуазель Блан читала біля вікна. Вона осміхнулась до дітей і помахала їм рукою. Нарешті їх було дванадцятеро!

Філіп та Міке, побравшись за руки, простували трохи позаду вервечки.

— Ну й набралися вони муки! — шепнула Міке, всміхнувшись, як змовниця. — Не треба було аж стільки їх мордувати!

Давно відомо, що незначні причини призводять часом до значних наслідків — тож нема чого списувати тут усі загадкові випадки, які надалися до геніальних відкриттів, чи проводити паралелі між шортами Янгола Деспардьє та славнозвісним сандвічем професора Флемінга, батька пеніциліну. Однак Янголові шорти — вузькі, виношені шорти — відіграли надзвичайну роль у збагаченні могіканської скарбнички, і не можна заводити розмови про подвиг Шарлюна та Смішка, не згадавши звичайнісінького, дрібного на огляд випадку, від якого все почалося.

Багато вже днів справи ордену, ознаменовані трьома славними подіями — продажем зеленої двоцентової англійської Гвіани, перемогою на морському параді в Бандолі та акторським дебютом Тітена-солодкі-очка, — не посувались і на дещицю; Зозулик таки сказав щиру правду, сумно мовивши: «Доробишся до синього поту, поки назбираєш якусь тисячу франків». І лицарі нишком чекали на четверту щасливу оказію, поглядаючи одне на одного — себто ніхто з них і пальцем не кивав, єдиний Рудик щовечора клав до теки свіжі грошики. Тож аби Янгол одного дня не вбрався в найгарніші свої білі шорти — цей тривалий застій поставив би під неабияку загрозу жаданий мільйон, а отже й долю любих могікан.

Янгол цілий день проходив чистий, але ввечері повернувся додому в таких шортах, що мадам Деспардьє дала йому пару добрих ляпасів. Назавтра, вгледівши Шарлюна, що саме проходив мимо, вона спиталася, де це вчора лазив її шибеник.

— Ми до самого вечора були на Розі,— здивовано відказав Шарлюн. — І Янгол нікуди від нас не одходив.

— Але ж його шорти геть вимазані ззаду іржею. Вже я їх прала-прала — все надаремне: такі гарні шорти пропали. Надалі приглядайте за ним.

Шарлюн пообіцяв приглядати й зразу про те забув. Коли полюєш мільйон, немає часу клопотатись чиїмись там шортами.

За два дні Янгол знов надів білі шорти — мадам Деспардьє все ж таки їх одіпрала — і знов прийшов додому вимазаний іржею. Ясна річ, спіткала його кара, і мати, поремствувавши, вдруге сказала Шарлюнові, щоб він назирав малого.

Шарлюн мимохідь обмовився про це Смішкові — і саме від тої хвилі обидва зацікавились Янголовими шортами, що й призвело кінець кінцем до того знаменитого діла, що його, як ми сказали в назві цього розділу, не знаєш, де знайдеш!

— Сандрін та Міке носять білі шорти по два дні, і вони в них чистенькі,— зауважив Смішко. — Вони гасають з нами всюди й ніколи не вимазуються. Це мене дивує…

— Я не бачу ніякого дива, — відповів Шарлюн. — Мабуть, Янгол сідає в таке крісло, де, опріч нього, не сидить ніхто. Тож слід дізнатися, в яке саме!

— Але я зроду не бачив на Розі нічого залізного, — заперечив Смішко. — Каземат порожній, а узгірок голий, як голова в мосьє Пастуреля…

— Ми щодня буваємо на Розі години дві, не більше. Решту часу тиняємось деінде.

Яким іншим разом хлопці навряд чи звернули б увагу на ту загадкову іржаву пляму. Але висвятивши себе в лицарів Спільного Скарбу вони повсякчас були насторожі; врадивши порятувати могікан, не пропускали повз око жодної дрібнички. А що тями їм не бракувало, то, не мовлячи нікому й слова про таємницю Янголових шортів, ці двоє вирішили невсипуще пильнувати кожен крок і рух хлопчини.

Жвавому та завзятому Шарлюнові дещо бракувало спостережливості, а от Смішко — той підмічав геть усе і з усього сміявся. Отож він і завважив, що Янгол у вісім років уже визначався своїми дивацтвами — достеменно як старий парубок. Так, коли йому випадало бути за дозорця, він, замість героїчно чатувати біля стрільниці,