Френсіс Брет Гарт - Степовий найда

Френсіс Брет Гарт (1839–1902) народився в місті Олбані (штат Нью-Йорк) в родині вчителя. Рано втративши батька, він з молодих років змушений був заробляти собі на прожиття. Разом з матір'ю Френсіс переїжджає до Каліфорнії і працює кур'єром на залізниці, вчителем, друкарем, рудокопом. Працюючи на золотих копальнях, майбутній письменник черпає багатий матеріал для своїх творів. Згодом він повністю віддається журналістській та літературній роботі.
Найбільшу цінність в творчості Брет Гарта становлять твори, які зображають життя і побут каліфорнійських золотошукачів. Цій темі присвячена і повість «Степовий найда».

Малюнки В. КОЛТУНОВА

Сіра похмура рівнина простягається аж до обрію, набираючи вдалині блідоблакитного відтінку; де-не-де на її сірому фоні вирізняються темніші плями, схожі на маленькі озера. Часом зустрічається чорне вигоріле місце, де поряд з купкою попелу можна побачити клапоть газети, стару ганчірку або якусь бляшанку. А далеко попереду, низько над степом — темна смуга, яка ввечері зникає, ніби вростає в землю, а вранці, з першими променями сонця, з'являється знову — завжди на тій самій відстані і висоті.

Весь час посуваєшся вперед і вперед, і починає здаватись, то їдеш невідомо куди, що кожного разу на ніч повертаєшся на старе місце: той самий краєвид, ті ж самі люди навкруги, та сама постіль, і зверху спускається та сама набридла чорна запона. В роті й на губах — смак крейдяної пилюки, на руках — пісок; і нестерпна спека, і пахне худобою.

Таке враження справляла Велика прерія[1] на двох дітей, що їхали влітку 1852 року в критому, запряженому волами переселенському фургоні, з глибини його зацікавлено позираючи на всі боки.

Ось уже два тижні вони їдуть по цій безкраїй рівнині, і кожного дня — одна і та ж сама картина, яка не викликає у дітей захоплення, але й не набридає їм. Можна йти поруч з фургоном, і тоді нічого не побачиш, крім свого каравану. На брезенті одного з фургонів написано великими чорними літерами: «Вперед, в Каліфорнію», а на другому — «Рий, копай або помирай». Але жоден з цих написів не здавався дітям жартом, можливо тому, що веселощі зовсім не в'язалися з серйозними обличчями людей, які з кожним днем ставали все більш похмурими і пригніченими.

І все ж враження дітей були не зовсім однакові. Старший з них, хлопчик років одинадцяти, видно, не встиг ще звикнути до мандрівного переселенського життя, для дівчинки ж, якій можна було дати років сім, все це стало вже звичним. Їжу тут готували простішу і не таку смачну, люди поводилися незалежно і просто, навіть грубо, — так здавалося хлопчикові. А говорили вони так, що він не завжди навіть розумів, про що йде мова. Спав він, закутавшись у ковдру, не роздягаючись. Ніхто не цікавився, чи він чистий, і, щоб умитися, треба було самому роздобувати десь воду й рушник. Та він був ще малий і не журився; просто це було незвично. Він їв і спав добре, і таке життя здавалось йому веселим і забавним. І лише зрідка в його дитячій свідомості прокидалося неясне почуття, що його скривдили. І хоч він ні з ким про це не говорив, почуття це не залишало його, тихо жевріючи десь в глибині серця.

Для цих людей він був сиротою, якого далека родичка його мачухи просила переправити з Сен-Джо в Сакраменто до іншого родича. Мачуха навіть не проводжала хлопця і доручила цю справу своїй родичці, в якої він останнім часом жив, і було ясно, що вона просто хотіла здихатися хлопця. Здається, він і сам це розумів. На яких умовах ці люди погодилися виконати таке доручення — хлопчик не знав. Він лише пам'ятав, що йому велено поводитись в дорозі якнайкраще, бути корисним, і залюбки, хоч часом і невміло, він брався за всяку роботу. Усі навколо нього працювали і він нічого прикрого в цьому не вбачав. Мандрівне життя нагадувало йому чудесний пікнік, який затягнувся довше, ніж звичайно. Місіс Сілзбі, мати його маленької супутниці і дружина начальника каравану, ні в чому не віддавала переваги своїй дитині перед чужою. Передчасно змарніла, хвороблива, завжди заклопотана, вона не знаходила часу, щоб приголубити дочку, а коли гнівалася, то гримала на обох однаково.

Задній фургон важко скрипів, похитувався і повільно посувався вперед. Ледве переставляючи ноги, повільно брели воли, здіймаючи хмару куряви, що стелилася по обидва боки дороги. Всередині фургона діти гралися в «магазин». Дівчинка вдавала з себе багату й вибагливу покупницю, хлопчик, сидячи за прилавком, — скринькою з-під цвяхів — продавця, торгував усім, що потрапляло під руку, продаючи речі, залежно від обставин, під власною або вигаданою назвою. Покупниця щедро розплачувалася з продавцем сухими бобами і клаптиками паперу, за здачу правили маленькі смужки розірваного папірця. Коли запас товарів вичерпувався, у продаж поверталися продані товари, але під іншою назвою. Незважаючи на такі сприятливі для комерції умови, торгівля йшла мляво.

— Можу запропонувати вам тканину високої якості, подвійної ширини — чотири центи за ярд[2], — говорив хлопчик, трошки підвівшись і впираючись кінчиками пальців